Юдейська війна

Настала ніч, але римляни не припинили штурму. Глухо гули цілу ніч удари таранів, рівномірно працювали панцеровані башти, метальні машини. Влучені гротескно скочувалися з стін. Стояв крик, лунали стогони та зойки. Такий страшний був шум цієї ночі, що юдейські начальники звеліли солдатам на стінах позатикати собі вуха воском. Сам Йосиф слухав гудіння з майже диким задоволенням. Це був сорок шостий день: сім разів по сім днів має він тримати місто. Потім буде п’ятдесятий день, і настане тиша. Можливо, ця тиша буде смертю. Як завжди, посеред шаленого бушування смакував він наперед тишу цього п’ятдесятого дня і згадував слова переказу: «Спочатку була буря і велике бушування, а потім у тиші прийшов Господь».

Одному з оборонців вдалося цієї ночі кинути в один із таранів камінь такої ваги, що він відбив залізну голову машини. Юдей скочив зі стіни вниз, вихопив баранячу голову з натовпу ворогів і під роєм пострілів досяг із нею стіни і впав по цей бік її з п’ятьма ранами. Цей чоловік був Сапіта.

Йосиф схилився над умираючим. Сапіта не міг відійти, не спокутувавши своє лихослів’я. Навколо стояло десять чоловіків. Вони говорили перед вмираючим: «Слухай, Ізраїлю, єдиний і вічний наш Бог Ягве», щоб він помер із словами молитви. Сапіта болісно шарпав пасмо своєї поділеної надвоє бороди. Він ворушив губами, але Йосиф добре бачив, що це не були слова молитви, які він вимовляв. Йосиф ближче схилився до нього. Маленькі одержимі очі вмираючого моргали гнівно та боляче, він силкувався щось сказати. Йосиф притулив вухо зовсім близько до його сухих губ, не міг його зрозуміти, але ясно було, що Сапіта хоче сказати щось зневажливе. Йосиф був здивований і засмучений, що цей сліпець хоче так померти. З бистрою рішучістю, тихо й пристрасно він сказав йому:

— Слухайте, Сапіто, я не дам змоги римлянам рушити цього літа до Єрусалима. Я триматиму місто ще три дні. Й я не пробиватимусь до Єрусалима, як ми умовилися. Я і на четвертий ранок залишуся в місті.

Чоловіки рівномірно, хором, щоб це дійшло до вух вмираючого, вимовляли: «Слухай, Ізраїлю». Йосиф настійливо, майже благально дивився на Сапіту. Він мусить побачити свою неправду, вмерти примиреним. Але налиті кров’ю очі Сапіти закотилися, щелепа обвисла: Йосиф дав свою обіцянку мертвому.

Від цього дня Йосиф майже не дозволяв собі спати. Він був усюди на стінах. Його обличчя палало, повіки боліли, піднебіння набрякло, його вуха майже оглухли від ударів облогових машин, його голос став грубим і хрипким. Але він не заощаджував своїх сил, не шкодував себе. Так тримався він три дні, доки настала північ сорок дев’ятого дня. Тоді він заснув кам’яно-глибоким сном.

У сірому світанку першого липня, на п’ятдесятий день від початку облоги римляни взяли фортецю Йотапату.

Не минуло й двох годин, як Йосиф заснув, коли хтось став трусити його і кричати: «Вони тут». Він прокинувся, схопив, що потрапило під руки, м’ясо, хліб, вишитий квітами священицький пояс, грамоту, що призначала його комісаром, кость, яку колись у Римі подарував йому актор Деметрій Лібан. Спотикаючись, вийшов він на вулицю, на сіре світло ранку. Деякі з його оточення захопили його з собою вниз, у підземний хід, до залишеної цистерни, що розширювалася в досить простору печеру.

Їх була добра дюжина в цій печері, серед них один важко поранений, вони мали продукти, але тільки одне маленьке відро води. День вони провели в досить спокійній певності, але вночі виявилося, що про вихід звідси не доводиться й думати. Підземний хід був розгалужений, мав багато кутів, але він завжди вливався в цю печеру і мав тільки один вихід до міста, де римляни тримали пильну варту.

На другий день помер поранений. На третій день вийшла в них вода, на четвертий день ослаблі від довгої облоги чоловіки були хворі та божевільні від спраги.

На п’ятий день Йосиф бен-Маттіас лежав у кутку печери, він підклав блакитний священицький пояс під голову, натяг убрання на обличчя і чекав, щоб прийшли римляни й убили його. Всередині у нього горіло, раз по раз він намагався ковтнути, хоч знав, що це болісна та неможлива річ, його пульс скакав, у кістках кололо та нило. Зімкнуті повіки терли його запалені очі, в темряві танцювали крапки та кола, вони дико збільшувалися, зморщувалися, іскрилися, перепліталися. Солодко та привабливо було б прискорити смерть, самому себе вбити; але залишалася надія: можливо, вдасться перед загином напитися. Можливо, коли римляни прийдуть, вони дадуть йому пити до того, як розіпнуть на хресті. В Єрусалимі є товариство дам-благодійниць, що дають засудженим, яких ведуть розпинати, напій із вина й мира. Це була б добра смерть. Він знову стяг із голови одяг та усміхнувся сухими губами.