Юдейська війна

Зовсім близько перед собою він бачить велику цистерну з порційною водою, в ній багато, дуже багато порційної води. Тим, що римляни вже тут, немає більше потреби заощаджувати воду. Як він досі про це не подумав? Він бачить себе на шляху до цистерни. Багато суне цим шляхом. Але він іде посередині між галасуючими юдеями та римлянами, що намацують собі дорогу, він же воєначальник, і люди розступаються перед ним, далі й далі він іде прямо до цистерни, невідхильно, жадібно. Пити! Біля цистерни немає більше варти. Але там стоїть один і не хоче його допустити до води.

— Ідіть собі, будь ласка, геть, Сапіто! Я вб’ю вас, коли ви не дасте мені напитися. Чи я був боягузом? Чи я ховався, коли гули мечі, літало залізо, лютувала пожежа, падали з мурів люди? Не підпирайте так безглуздо своєю здорового рукою баранячу голову. Я точно знаю, що ви мертві. Ви підлий брехун, Сапіто, хоч би ви сто разів були мертвий. Ви мали тоді відступитися.

Болісні, марні ковтки видиралися Йосифові з набряклого горла, проганяли галюцинації. Він знову натяг убрання на обличчя. Він хотів, щоб усе минулося. Коли він був у пустелі, в ессея Бануса, і умертвляв свою плоть, тоді йому потрібні були привиди, але тепер він хотів мати ясність у мозку, порядок. Він зовсім не думав здихати тільки через те, що не пив кілька днів води. Звісно, коли не пити кілька днів, тоді чоловік гине, це відомий факт. Але він — ні. Інші так, вони загинуть від спраги. Але він сам — це неможливо. Він має багато ще зробити. Він занадто багато пропустив. Де жінки, яких він не мав, вино, яке він не випив, розкоші світу, яких він не бачив, книги, яких не написав? Чому, власне, він не схопив Поппеї, тоді? Її убрання було з корейського флеру, тонесенького, і крізь нього просвічувало волосся. Воно справді було янтарно-жовте. Так багато жінок було, яких він пропустив. Він бачить стегна, груди, обличчя.

Але це зовсім не обличчя, це купи фруктів, як їх продають на базарах, круглі, соковиті фрукти, фіґи, яблука, велетенські грона винограду. Він хоче вгризатися в них, жувати, смакувати; але коли він хоче їх схопити, то кожен має однаково гидке, жовто-брунатне обличчя, яке він добре знає. Ні, ви, клята собако, я не помру, цієї приємності не зроблю вам. Особливо вам. Ви жалюгідний педант, ви мавпа розсудку з вашими статуями й усією вашою симетрією та вашою системою. Ви хочете говорити від Юдеї? Що ви розумієте в тому? Чи були хоч раз із нею? Чи діяли ви хоч раз із нею спільно? Ви не маєте крові в жилах, ви поганець. Коли Юдея зруйнувала ваш ідольський палац, вона робила правильно, тисячу разів правильно, й я брав у тому участь.

Я не фантазую, пане. Мене дуже мучить спрага, але я знаю цілком точно: це підлота — глузувати з Риму над макавеїстами. Це убога й нужденна річ. Ви жалюгідне явище, Юсте з Тиверії.

В його голові гуло багато голосів: «Морон, морон». І раз по раз тоненький, уперто піднесений голос: «Це він».

Ні, він ніколи не давав цьому голосові взяти над собою владу, він ніколи не заносився, завжди відганяв від себе богохульство. Це спокуситель, що тепер зловживає його слабість і заставляє знову чути цей голос. Так, зрозуміло, це тільки лиха витівка спокусителя, що хоче відвернути від нього лице Ягве.

На превелику силу він став на коліна, випростався, вдарився лобом об землю, з болісною мукою промовляв слова сповіді, з болісною мукою. Говорив хвалькувато й гордо: «О, Адонає! Не грішив я, не чинив неправди. Ти мусиш дати мені напитися, я освятив твоє ім’я. Я хочу води. Не дай твоєму рабові вмерти від спраги, бо я служив тобі добре, і ти мусиш, мусиш дати мені води».

Раптом почувся в печері голос, рипучий, знайомий Йосифові голос римського офіцера. Інші трясли його. Це був дуже справжній голос, ясно ж. Голос говорив грецькою мовою і сказав: відомо, що галилейський полководець перебуває в печері, і коли обложені в печері здадуться, то їх помилують.

— Дайте мені пити, — сказав Йосиф.

— Ви маєте годину на роздумування, — відповів голос, — а потім ми напустимо в печеру диму.

Блаженний сміх широко розтяг Йосифове обличчя. Він переміг. Він перехитрив мертвого Сапіту та зухвалого живого Юста, який не хотів його допустити до фруктів. Тепер він нап’ється і житиме.

Але між Йосифовими товаришами були деякі, що нічого не хотіли знати про здачу. Вони думали про приклад Магдали, вони гадали, що коли римляни схоплять їх, то вони в кращому разі збережуть Йосифа для тріумфального походу, а інших розіпнуть на хресті або продадуть як невільників. Вони вирішили битися. Напівбожевільні від спраги, вони заступили Йосифові дорогу. Радше вони самі вб’ють його, ніж стерплять, щоб він здався римлянам.

Йосиф хотів тільки одного: пити. Чи справді пощадять його римляни чи ні, це буде пізніше. В усіх випадках вони дадуть йому напитися, а ці дурні не хочуть. Це справді прокляті скажені собаки. Це ж смішно, коли сам він завдав собі стільки мук і не нап’ється. З усіх куточків свого виснаженого мозку збирав він силу, щоб відстояти себе проти інших, щоб напитися, жити.