Юдейська війна

20 червня, 18 сивана юдейського числення, вали досягли того загрозливого пункту на півночі. Йосиф влаштував цього дня Службу Божу. Він звелів присутнім на ній сповідатися. Закутавшись в убрання з пурпурно-блакитними молитовними нитками, стояли чоловіки, били себе в груди, кричали палко: «О, Адонає! Я грішив, я чинив неправду, я чинив злочини перед твоїм лицем». Йосиф стояв спереду як священик першої черги, палко, як і інші, сповідався він перед Богом: «О, Адонає! Я грішив, я чинив неправду, я чинив злочини перед твоїм лицем», і він почувався брудним, низьким і пригнобленим. Коли почав третє речення сповіді, голова його підвелася, він відчув, що зі задніх рядів хтось спрямував на нього злісний і настирливий погляд із маленьких одержимих очей, і побачив рот, який не говорив того, що говорили хором усі інші: «Я грішив, я чинив неправду», а гостро й шалено вимовляв слова: «Ти грішив, ти чинив неправду». Це був рот Сапіти. І коли Йосиф на закінчення служби разом із іншими священиками промовляв благословення, коли він підняв руки з розставленими пальцями і стояв перед зборами, які схиляли вниз голови, бо над благословляючими священиками витав дух Божий, він знову зустрівся з парою очей, що були зухвало, злісно й уперто спрямовані на нього, і голос Сапіти виразно глузував: «Заткни свій рот, Йосифе бен-Маттіас. Ми радше здохнемо без твого благословення, Йосифе бен-Маттіас».

Йосифа сповнило велике здивування. Він не уникав ніякої небезпеки, терпів спрагу та нужду, як найнезначніший із його солдатів. Його заходи показали себе добрими та чинними, Бог видимо був із ним, він уже тримає місто довше, ніж міг би тримати будь-хто інший. Що хоче цей Сапіта? Йосиф не гнівався на нього. Чоловік засліплений, не знає, що чинить, лихословить.

Вилазка, яку зробив другого дня Йосиф проти валів на півночі, провадилася з диким фанатизмом. Вмерти у бою було краще, ніж на хресті, і ця темна жадоба смерті в бою дозволила юдеям, не зважаючи на густі постріли, продертися до загрозливого пункту. Вони побили його оборонців, спалили вали та машини. Римляни відступили. Відступили не тільки на цьому місці, а також і на півдні, де на них ледве натиснули. Скоро люди Йотапати дізналися причину: влучили у Веспасіана, римський маршал був поранений. У місті радувалися. Йосиф звелів видати подвійну порцію води. Це був п’ятий тиждень. Коли йому вдасться продержатися до сьомого тижня, тоді літо буде в розпалі, тоді Єрусалим на цей рік врятовано.

Це тривало майже тиждень, поки римляни знову обгородили той пункт. Але тим часом вони поставили також із трьох боків біля стін свої облогові машини, тарани. Це були потужні бруси, подібні до корабельних щогл, що закінчувалися спереду товстими залізними болванками в формі баранячої голови. Посередині були щогли, причеплені канатами до горизонтального бруса, що рухався на товстих стовпах. Велика кількість артилеристів відтягувала брус із баранячою головою назад, а потім штовхала його вперед. Жоден, хоч який товстий, мур не міг довго витримувати удари цієї машини.

Тепер нарешті, після того, як попрацювали якийсь час тарани, Веспасіан вирішив, що фортеця готова для генерального наступу. Наступ почався на світанку. Небо потемніло від пострілів, жахливо та настирливо звучали сурми леґіонів, і з усіх метальних машин враз вилітали великі кам’яні кулі, глухо гули, відбиваючись луною в горах, удари таранів. На валах працювали три окуті залізом башти, сімнадцять метрів заввишки; на них були списокидачі, лучники, метальники, а також і легкі метальні машини. Обложені були беззахисні проти цих панцерованих страховищ. Під їхньою охороною підповзали з проходів моторошні велетенські черепахи, кожна складалася з ста чоловіків римського добірного війська, які тримали над головами сполучені один із одним щити, так що жоден постріл не міг у них влучити. Панцеровані башти працювали точно разом із цими черепахами, спрямовуючи свої постріли проти тих місць на мурах, які обрали собі черепахи, так що оборонці мусили їх очистити. Уже в п’яти місцях одночасно нападаючі досягли мурів, перекинули штурмові містки. Але в цю хвилину, коли римляни не могли стріляти, щоб не влучити в своїх власних людей, оборонці стали лити на штурмуючих киплячу олію, що проходила під залізо панцерів, і поливали штурмові містки слизьким виваром грецького сіна, так що нападаючі сприскали з них.