Юдейська війна

Вона говорила боязко, її голос звучав дивно тьмяно, приємно.

— Що вона каже? — довідувався Веспасіан.

— Вона вміє молитися, — повідомив Йосиф. Панство сміялося. Веспасіан не сміявся.

— Ну, так, — сказав він.

— Чи смію послати вам дівчину? — спитав капітан Фронто.

Веспасіан вагався.

— Ні, — відповів він нарешті, — мені потрібні робітники для моїх маєтків.

Увечері Веспасіан спитав Йосифа:

— Ваші жінки багато моляться?

— Наші жінки не мають обов’язку молитися. Вони повинні додержувати заборон, але не заповідей. Ми маємо 365 заповідей, стільки, як днів року, і 248 заборон, стільки, як кісток у людини.

— Більш ніж досить, — зауважив Веспасіан.

— Ти гадаєш, вона справді незаймана? — спитав він через якусь хвилину.

— Наш закон карає порочних жінок смертю, — сказав Йосиф.

— Закон, — знизав плечима Веспасіан. — Про ваш закон дбають, можливо, ваші дівчата, але не мої солдати. Хоч, мушу сказати, я зробив усе можливе, щоб і в цьому випадку вони мусили додержувати дисципліни. У неї великі коров’ячі очі. Вони дивляться так, наче за ними криється усе можливе. Певно, за ними не криється нічогісінько, як завжди у вашій країні. Все має патетичний вигляд, а придивишся ближче — нічого за тим. Як із вашим віщуванням, пане пророк? — став він несподівано злим. — Якби я послав вас у Рим, то ви безумовно були б давно вже засуджені й поневірялися б у якомусь Сардинському руднику, замість розмовляти тут із гожими юдейськими дівчатами.

Йосифа мало турбували такі жарти маршала. Він уже досить давно помітив, що не тільки він пов’язаний із іншим.

— Генерал-губернатор Муціан, — відповів він із сміливою чемністю, — заплатив би ціну щонайменше дюжини гірничих робітників, якби ви відступили мене йому. Не думаю, щоб мені погано велося в Антіохії.

— Щось ти став дуже зухвалий, мій юдейчику, — сказав Веспасіан. Йосиф змінив тон.

— Моє життя було б розбите, — сказав він гаряче, смиренно та переконливо, — якби ви відіслали мене. Вірте мені, консуле Веспасіан. Ви спаситель, й Ягве послав мене до вас, щоб знову й знову говорити вам це. Ви спаситель, — повторював він уперто, палко та ретельно.

Веспасіан дивився глузливо, злегка заперечливо. Він не міг перешкодити вогненним запевненням цього чоловіка проходити в його стару кров. Це гнітило його, що він завжди викликав у юдея такі пророкування. Він занадто звик до його таємничого, упевненого голосу, почував себе дуже зв’язаним із юдеєм.

— Якщо твій бог не дуже поспішає, мій юдейчику, — глузував він, — то месія виглядатиме дещо похилим, доки нарешті об’явиться.

Йосиф, він сам не знав звідки бралася в ньому певність, відповів тихо й непохитно:

— Коли раніше, ніж літо дійде до середини, не станеться чогось такого, що в корені змінить ваше становище, консуле Веспасіан, тоді, прошу, продайте мене в Антіохію.

Веспасіан злизнув ці слова зі задоволенням. Але він не хотів це показати і заперечував:

— Ваш цар Давид звелів класти собі в постіль теплу молоду дівчину. Він був не такий, щоб пропустити ласий шматочок. Гадаю, ви всі не такі. Як це, мій юдейчику, можете ви мені трохи розказати?

— У нас кажуть, — пояснював Йосиф, — що коли чоловік побуває з жінкою вкупі, тоді Бог не говорить більше через нього сім молодиків. Я, доки писав книгу про Макавеїв, не доторкнувся до жодної жінки. І відтоді, як дістав головне командування в Галилеї, я не доторкнувся до жодної жінки.

— Але це вам мало допомогло, — зауважив Веспасіан.

Другого дня маршал звелів на аукціоні залишити Мару, доньку Лакіша, для себе. Того ж вечора її привели до нього. Вона ще мала на шиї обідок, який носять ті, кого по праву війни продають під списом, але з розпорядження капітана Фронто її викупали, намастили миром та одягли в убрання з прозорого коїхемського флеру. Веспасіан оглянув її своїми світлими, твердими очима геть усю.

— Дурноголові, — лаявся він. — Баранячі мізки! Вони підготували її, як іспанську повію. За таке я не дав би й ста сестерціїв.

Дівчина не розуміла, що говорив старий чоловік. Так багато спало на неї, і тепер вона стояла злякано та тупо. Йосиф говорив до неї її рідною арамейською мовою, говорив м’яко, обережно. Вона відповідала нерішуче своїм тьмяним голосом. Веспасіан терпляче слухав чужу, горлову розмову. Нарешті Йосиф пояснив йому:

— Вона соромиться, бо гола. Нагота у нас великий гріх. Жінка не сміє показуватися голою, навіть коли це їй, за визначеннями лікаря, врятує життя.

— Безглуздя, — констатував Веспасіан. Йосиф продовжував:

— Мара просить князя, щоб він звелів дати їй убрання з одного шматка й чотирикутне. Мара просить князя, щоб він звелів дати їй сітку на волосся та напарфумовані сандалії для її ніг.

— Вона мені і так пахне доволі добре. Але гаразд. Вона це матиме.

Він відіслав її, їй не треба сьогодні приходити знову.

— Я можу чекати, — пояснив він довірливо Йосифові. — Я навчився чекати. Я відкладаю на якийсь час гарні речі, перш ніж смакувати їх. І для їжі, і для постелі, і для всього іншого. І тут теж я мушу почекати якийсь час, доки дійду свого.

Він тер, крекчучи, свою подагричну руку, став ще довірливіший.