Читаем Іван Франко полностью

Іван Франко

Вічний революцйонер —Дух, що тіло рве до бою,Рве на поступ, щастя й волю, —Він живе, він ще не вмер.Ні попівськії тортури,Ні тюремні царські мури,Ані війська муштровані,Ні гармати лаштовані,Ні шпіонське ремеслоВ гріб його ще не звело.

І все ж, мабуть, увагу треба звертати в першу чергу на те, що йдеться в цьому творі не про революціонера, а про національний дух, який може десятиліттями дрімати, щоб, раптово прокинувшись, несподівано порвати кайдани і дати нації довгоочікувану волю.

Голос духа чути скрізь:По курних хатах мужицьких,По верстатах ремісницьких,По місцях недолі й сліз.І де тілько він роздасться,Щезнуть сльози, сум, нещастя,Сила родиться й завзяттяНе ридать, а добуватиХоч синам, як не собі,Кращу долю в боротьбі.

Цікаво, що літературознавці встановили: знаменитий вірш І. Франка «Вічний революцйонер» має схожість із віршем Ю. Словацького «Відповідь на псалми майбутнього С. Правдзєцькому». Іван Франко добре знав польську літературу. Ще гімназистом читав твори багатьох польських поетів, найбільше ж захоплювався творчістю Ю. Словацького. Є в тому вірші польського поета і термін «вічний революцйонер». Однак хоч Франко і використав деякі мотиви твору Ю. Словацького, його вірш за композицією і думкою цілком оригінальний.

<p>Третій арешт</p>

У 1889 році Івана Франка знову заарештували. Звинувачення: агітація за приєднання Галичини до Росії. Він прийняв студентів з України, через що в письменника було зроблено обшук, а самого його на два з половиною місяці ув’язнено. За час перебування в тюрмі на основі побаченого, почутого й пережитого митець створив оповідання «До світла!» і 49 сонетів.

Се дім плачу, і смутку, і зітхання,Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,Спини думки, і речі, і бажання!Кукіль тут полють з жита, видається,Та рівночасно свіжий засівають;По параграфам правду виміряють,Але неправда і без міри ллється.Тут стережуть основ, але основуУсіх основ – людського серця мову,І волю, й мисль зневажують, як дрантя.Ви, що, попавши в западню ту, хтілиНайти в ній людський змисл і людські ціли, —Lasciate ogni speranza, – мовив Данте.<p>Політична діяльність. «Казка»</p>

У 1890 році Іван Франко став одним із засновників та першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої української політичної партії, редактором її друкованих органів – газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895 p.). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).

Цього ж року митець написав серйозну поему-казку «Лис Микита», в якій зобразив вади й проблеми тогочасного суспільства. Цілком можливо, що саме політична активність і громадська зацікавленість підштовхнули І. Франка до роботи над цією своєрідною казкою. Знаменита поема Й.-В. Ґете «Рейнеке лис» знайшла своєрідний відгук в українській літературі. Перший звернув на неї увагу Панас Мирний, переклавши першу пісню в 1869—1870 роках, а вже 1886 року почав її переспівувати Іван Манжура. Робота виявилася нелегкою, тим більше що поет вирішив дати українському читачеві не переклад, а переробку. Було виготовлено 6 пісень поеми, але цензура не дозволила видання, бо указом 1876 року українські переклади в Росії було заборонено.

Незалежно від І. Манжури писав свого «Лиса Микиту» Іван Франко. Він узяв за канву поеми, подібно до Ґете, старонімецьку прозову переробку поеми Віллема, але подав її у власній інтерпретації: що йому не підходило, І. Франко випускав, пропущені місця заміняв старофранцузькими переказами та українськими народними оповіданнями, створивши в такий спосіб цілком оригінальний твір, що не вдалося І. Манжурі, переробку якого вперше було надруковано у виданні творів поета 1961 року. «Стиль “Лиса Микити”, – писав Тарас Франко, – дуже різноманітний, і в нім найкраще проявилася сила й оригінальність Франкового таланту».

Перейти на страницу: