Кар'єра лиходія

Він став кремезніший, ніж Страйк його пам’ятав. Віттакер був з ним одного зросту, так, але Страйк забув його габарити: які в нього широкі плечі, які крупні кістки під чорною від татуювань шкірою. Вітер смикнув його футболку з логотипом гурту «Слеєр», водночас і мілітарним, і окультним, і тонка тканина обрисувала ребра.

Жовте обличчя Віттакера ніби висушив мороз, мов старе яблуко; плоть змарніла, шкіра натягнулася на кістках, щоки під високими вилицями запали. Брудне волосся поріділо на скронях, щурячими хвостами звисало вздовж розтягнутих мочок зі срібними тунелями. Так вони й стояли — Страйк в італійському костюмі, ненормально чепурний, і Віттакер у хмарці крекового сопуху; його золоті очі священика-єретика тепер ховалися під зморшкуватими, набряклими повіками.

Страйк не зміг би сказати, чи довго вони отак дивилися одне на одного, та в його голові встигла промайнути низка цілковито зв’язних думок...

Якщо Віттакер убивця, то навряд чи запанікує чи сильно здивується, побачивши Страйка. Якщо ні — то шок від зустрічі зі Страйком просто біля фургона має бути великим. Однак Віттакер ніколи не поводився так, як інші люди. Він завжди здавався незворушним, усезнаючим.

Тоді Віттакер нарешті зреагував, і Страйк одразу зрозумів, що було б нерозумно чекати від нього якоїсь іншої реакції. Віттакер вишкірився, показавши чорні зуби, й одразу всередині Страйка постала ненависть двадцятирічної давнини. Закортіло зацідити Віттакеру по пиці.

— Оце так так,— стиха мовив Віттакер.— Це ж сержант Шерлок-шмерлок Голмс!

Він відвернувся, і Страйк побачив, що крізь поріділе волосся світиться скальп, і відчув дріб’язкову радість від думки, що Віттакер лисіє. Він — пихата паскуда. Мабуть, не радий.

— Банджо! — заволав Віттакер до останнього з трьох своїх приятелів, який щойно дійшов до пабу.— Тягни її сюди!

Вишкір його лишився нахабним, хоча очі дико стріляли — від фургона на Страйка, від Страйка до пабу. Брудні пальця смикалися. Попри удавану безтурботність, Віттакер нервував. Чому не питає, нащо Страйк прийшов? Чи вже знає?

Приятель на ім’я Банджо вийшов з пабу, тягнучи за руку Стефані. Вільною рукою дівчина стискала білий пакет з аптеки. Той здавався осяйно чистим на тлі її та Банджового дешевого брудного одягу. На її шиї тремтів золотий ланцюжок.

— Куди ти мене? За що? — скиглила вона, не розуміючи. Банджо притягнув її до Віттакера.

— Купи нам пива,— наказав Віттакер Банджо, і той слухняно почовгав геть. Віттакер поклав руку на тонку шийку Стефані, й та глянула на нього з рабським обожненням дівчини, яка (подібно до Леди) бачить у ньому щось дивовижне, чого не може розгледіти Страйк. Пальці Віттакера зімкнулися на шиї дівчини, шкіра під ними аж побіліла, і він почав трусити Стефані — не так енергійно, щоб звернули увагу перехожі, але достатньо сильно, щоб на обличчі замість захоплення проступив безнадійний жах.

— Шось знаєш про це?

— Про що? — затинаючись, вимовила Стефані. У пакеті в її руці стукотіли ліки.

— Про нього! — тихо відповів Віттакер.— Про оцього, шо ти ним так цікавися, брудна ти хвойдо...

— Пусти її,— сказав Страйк, вперше розтуливши губи.

— Я шо, накази слухаю? — так само тихо спитав у Страйка Віттакер: широкий вишкір, очі навіженця.

І раптово, з неймовірною силою, він обіруч схопив Стефані за шию і підняв у повітря. Дівчина впустила пакет на тротуар і забилася. Ноги смикалися, обличчя почало червоніти.

Без жодної думки Страйк сильно ударив Віттакера в живіт, і той упав на спину, потягнувши Стефані за собою; Страйк нічого не встиг зробити, тільки почув, як голова дівчина ляснулася об асфальт. Віттакер, з якого вибили дух, намагався піднятися, з його рота з чорними зубами лився потік брудної лайки. Краєм ока Страйк бачив трьох його друзів на чолі з Банджо, що вирвалися з пабу: вони все бачили крізь брудне вікно. Один тримав у руці короткий іржавий ніж.

— Ну вперед! — піддражнив їх Страйк, упершись ногами в асфальт і широко розводячи руки.— Наведіть копів на свій пересувний крековий притон!

Задиханий Віттакер з долівки жестом зупинив своїх друзів, і це був найбільший прояв здорового глузду, що Страйк колись бачив у його виконанні. З вікон пабу визирали люди.

— Твою ж маму... хай тобі всячина...— хрипів Віттакер.

— Так, поговорімо про маму,— озвався Страйк, піднімаючи Стефані. У вухах гупала кров. Хотілося гамселити Віттакера кулаками, поки з його жовтої пики не залишиться місиво.— Він убив мою маму,— сказав він дівчині, дивлячись у її порожні очі. Руки біля плечей в неї були такі худі, що Страйкові долоні майже зімкнулися на них.— Чуєш? Він уже вбив одну жінку. Може, і не одну.

Віттакер спробував ухопити Страйка за коліна й повалити; той дав йому копняка, не відпускаючи Стефані. На її білій шиї виднілися червоні відмітини від пальців Віттакера і слід від ланцюжка, на якому висів покручений контур серця.

— Ходімо зі мною,— сказав до дівчини Страйк.— Він — убивця. Є притулки для жінок. Тікай від нього.