Кар'єра лиходія

Страйк дійшов висновку, що єдиний спосіб швидко отримати якусь користь — це розповісти Вордлу, що сталося, і дати йому номер фургона. Це він і зробив, сподіваючись, що поліція принаймні зацікавиться наркотиками або іншими доказами злочинної діяльності в машині чи — краще — в тій квартирі над забігайлівкою.

Вордл вислухав Страйкові запевнення, що той, мовляв, внюхав крек, без жодного ентузіазму. Після дзвінка Страйкові довелося визнати, що на місці Вордла він би теж не вважав такі докази підставою для обшуку. Поліціянт явно гадає, що Страйк має зуб на екс-вітчима, і скільки не вказуй йому на замішаний на «Блу ойсте калт» зв’язок між собою та Віттакером, навряд чи це змінить думку Вордла.

Коли ввечері подзвонила з черговою доповіддю про досягнення Робін, Страйк знайшов втіху в можливості розповісти їй про те, що сталося. Робін мала власні новини, але одразу перемкнула увагу на повідомлення, що Страйк бачив Віттакера лицем до лиця, і вислухала всю історію мовчки і з цікавістю.

— Я рада, що ти його вдарив,— сказала Робін, коли Страйк закінчив картати себе за те, що допустив конфлікт.

— Рада? — здивувався Страйк.

— Ну звісно. Він же дівчину душив!

Щойно ці слова вихопилися з вуст Робін, вона про них пожалкувала. Вона не хотіла зайвий раз давати Страйкові привід згадати про те, про що вона б йому краще навіть не розповідала.

— Як це часто трапляється з мандрівними лицарями, я не дуже впорався. Дівчина впала разом з ним і вдарилася головою об землю. Але чого я не розумію,— додав він по короткому роздумі,— то це її саму. То був її шанс. Вона могла втекти, я б відвів її до притулку, допоміг би. Чому в біса вона до нього повернулася? Нащо жінки таке роблять?

У мить вагання, поки Робін ще не відповіла, Страйк зрозумів, що це питання можна витлумачити дуже конкретно й особисто.

— Гадаю...— почала Робін.

— Я не мав на увазі...— водночас із нею заговорив Страйк.

Обоє замовкли.

— Вибач, кажи,— мовив Страйк.

— Я тільки хотіла сказати, що жертви насилля тягнуться до насильників, авжеж? Їм промивають мізки так, що вони не вірять в альтернативу.

«В неї була альтернатива — я ж там стояв, просто перед нею!»

— Лейнга сьогодні не бачила? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Робін.— Слухай, я дійсно не думаю, що він там.

— Я все-таки гадаю, що варто...

— Слухай, я знаю вже всіх пожильців з усіх квартир, крім однієї,— сказала Робін.— Люди повсякчас заходять і виходять. В тій квартирі або ніхто не живе, або там лежить труп, бо двері жодного разу не відчинилися. Я не бачила, щоб туди ходили медсестри чи доглядачі.

— Ще тиждень постежимо,— сказав Страйк.— На Лейнга у нас немає інших зачіпок. Слухай,— роздратовано додав Страйк, коли Робін почала була протестувати,— я буду в такому самому становищі, коли почну стежити за тим стрип-клубом.

— От тільки ми знаємо, що Брокбенк там,— різко відповіла Робін.

— Я в це повірю, тільки як його побачу,— огризнувся Страйк.

За кілька хвилин вони попрощалися, ледь приховуючи взаємне невдоволення.

Всі розслідування мають свої провали й посухи, коли вичерпуються інформація та натхнення, але Страйкові важко були дивитися

на ситуацію по-філософському. Завдяки невідомому надсилачеві ноги бізнес майже не приносив прибутку. Остання клієнтка з грошима — дружина Тата-Вар’ята — більше не потребувала послуг Страйка. Сподіваючись переконати суд у тому, що заборони не треба, Тато-Вар’ято, власне, ту заборону виконував.

Агенція довго не протягне, якщо і далі з його офісу відгонитиме неуспіхом і збоченством. Як Страйк і передрік, тепер його ім’я рознесли по всьому інтернету в зв’язку з убивством і розчленуванням Келсі Платт, і криваві деталі затьмарили не тільки всі попередні здобутки, а й просто рекламу його детективних послуг. Ніхто не хотів звертатися до чоловіка з такою сумною славою; нікому не подобався детектив, так близько пов’язаний з нерозкритим убивством.

А отже, до стрип-клубу, де сподівався знайти Ноеля Брокбенка, Страйк вирушив у рішучому і навіть трохи відчайдушному настрої. Виявилося, що то черговий перебудований старий паб у провулку біля Комершіал-роуд у Шордичі. Цегляний фасад подекуди руйнувався; вікна було зачорнено, на цьому тлі намальовані білі силуети оголених жінок. Над подвійними дверима і досі читалася оригінальна назва («Сарацин») обідраними золотими літерами по облізлій чорній фарбі.

В районі проживало чимало мусульман. Страйк проходив повз людей у чадрах і тюбетейках, які ходили дешевими крамницями одягу. Крамниці мали назви на взір «Міжнародної моди» та «Зроблено в Мілані» і всі як одна виставили сумних манекенів у синтетичних перуках, нейлоні й поліестрі. Комершіал-роуд повнилася бангладеськими банками, облупленими агенціями нерухомості, школами англійської та розваленими бакаліями, де за брудними вітринами лежали зіпсовані фрукти, але лавок, щоб присісти, тут не було. Не було навіть якогось низького холодного паркану. Страйк кілька разів змінював свій спостережний пункт, але невдовзі його коліно почало скаржитися на довге стояння — до всього ще й безплідне, бо Брокбенка ніде не було видно.