Кар'єра лиходія

— Так, друзяко.

Він був і старший, і брутальніший, ніж здавався у червоному світлі сцени. Очі мав пронизливі, а по підборіддю збігав шрам — такий самий глибокий, як у Шпеника.

— Нащо ти розпитуєш про того викидайла?

— То мій приятель.

— Він не мав контракту.

— Я не кажу, що мав.

— Тож дупу мою незаконно звільнюй. Він мені слова не сказав про ті напади. Тебе та сука Аліса сюди підіслала?

— Ні,— відповів Страйк.— Мені сказали, що Ноель тут працює.

— Кобиляка кінчена та Аліса.

— Я про неї не в курсі. Я його шукаю.

Дес деякий час похмуро дивився на Страйка, чухаючи під пахвою. Неподалік Джакаліна скинула з плечей лямки ліфчика і зиркнула через плече на свою аудиторію з шістьох осіб.

— То собача брехня, ніби той виродок працював у спецназі,— агресивно заявив Дес, ніби Страйк щось подібне стверджував.

— Це він вам так сказав?

— Вона так сказала. Аліса. Вони б такого каліку кінченого не взяли. Хай там що,— додав Дес, мружачи очі,— є ще дещо, що мені не до смаку.

— О? І що саме?

— Це мій бізнес. Так їй і перекажи від мене. Справа не тільки в нападі. Скажи, хай спитає Мію, чому він мені тут не потрібен. І ще перекажи Алісі, що як утне ще якусь дурницю з моєю машиною чи підішле друзів, щоб вони тут розкопували всіляке на мене, я її до суду потягну. Так і скажи!

— Правильно,— погодився Страйк.— А ви маєте її адресу?

— Та пішов ти! Чув? — загарчав Дес.— Пішов звідсіля к бісовій матері.

І нахилився до мікрофону.

— Кла-ас,— мовив він з якоюсь професійною хтивістю. Джакаліна саме ритмічно крутила персами у червоному світлі. Дес махнув до Страйка рукою — мовляв, іди собі — і зосередився на стосі вінілових платівок.

Прийнявши невідворотне, Страйк дозволив провести себе до дверей. Ніхто не зважав на це: увага аудиторії була віддана Джакаліні й Лайонелу Мессі на екрані телевізора. Біля дверей Страйкові довелося пропустити зграйку молодиків у костюмах, яким явно краще вже було не наливати.

— Цицьки! — загорлав один з них, показуючи на стриптизерку.— Цицьки!

Викидайло не подарував такого. Почався млявий конфлікт. Крикуна заспокоїли докори друзів і аргументи викидайла, які він супроводив кількома енергійними тичками вказівником у груди нестриманому пану.

Страйк терпляче дочекався завершення сцени. Коли молодикам нарешті дозволили увійти, він зміг піти під перші звуки «Тільки вгору» Язза.

46

Subhuman (Недолюдок)

Лишившись наодинці зі своїми трофеями, чоловік почувся цілковито цілісним. Вони були доказом його вищості, його неймовірної здатності непоміченим ходити між мавп-поліціянтів і людського стада, брати що схоче, ніби напівбог.

Трофеї дарували йому і ще дещо.

Під час власне вбивств чоловік не мав стояку. Мав, коли думав про майбутнє вбивство; іноді доводив себе до онаністичних шаленств, уявляючи, що і як робитиме, шліфуючи й плануючи всі варіанти. А після вбивства — як-от тепер, коли він тримав у руці холодне, пружне, зморщене персо, відтяте від тіла Келсі (оскільки його постійно виймали з холодильника, воно вже ставало на дотик, мов оброблена шкіра),— після вбивства проблеми не було взагалі. Просто зараз він був твердий, мов щогла.

У лідниці чоловік ще мав пальці нової жертви. Дістав один, притиснув до губ, тоді вкусив — сильно. Уявив, що палець і досі прикріплений до дівчини і вона кричить від болю. Глибше уп’яв зуби в холодну плоть, відчуваючи, як вона піддається і зуби впираються у кістку. Вільною рукою розпустив зав’язки спортивних штанів...

Кінчивши, чоловік поклав усю здобич назад у морозилку, зачинив дверцята й усміхнено по них поплескав. Скоро там буде ще всяке. Секретарка — дівка немаленька: десь п’ять футів і сім-вісім дюймів на зріст.

Є тільки одна маленька проблема — чоловік не знає, де вона. Загубив слід. Вранці її не було в офісі. Чоловік пішов до Лондонського економічного, де бачив срібнокосу суку — але не Секретарку. Зазирав до «Суду»; навіть до «Тоттенгему» заходив. Звісно, це просто тимчасові труднощі. Скоро чоловік її винюхає. Як буде треба, підбере завтра на станції «Вест-Ілінг».

Чоловік зробив собі кави, плеснувши туди трохи віскі з пляшки, яка стояла в квартирці вже кілька місяців. Більше майже нічого не було в цьому барлозі, де він ховав свої багатства, в цьому прихистку: чайник, кілька щербатих чашок, холодильник — вівтар його професії, старий матрац для сну і ще колонка для айпода. Це було важливо. Це стало частиною його ритуалу.

Вперше почувши цей гурт, чоловік вирішив, що то лайно якесь, але його одержимість падінням Страйка росла, і так само зростав смак до їхньої музики. Чоловік залюбки слухав їхні пісні в навушниках, коли стежив за Секретаркою і коли чистив свої ножі. Ця музика стала для нього священною. Деякі рядки не покидали його — мов уривки релігійної служби. Що більше чоловік слухав, то сильніше впевнювався: ті хлопці щось знають.

Під вістрям ножа жінка зводиться до первинного. Жах очищає її. Так, вони стають чистими, коли просять, вмовляють не вбивати. «Культ» (так чоловік подумки називав гурт) розумів це. Так, вони розуміли.