Кар'єра лиходія

— Гаразд,— після помітної паузи погодився Страйк,— але якщо там з’явиться Лейнг, спробуй його лише сфотографувати. Близько не підходь.

— Я і не збиралася,— відповіла Робін.

— Дзвони, якщо будуть новини. І навіть якщо ні.

Короткий спалах ентузіазму, який Робін відчула від перспективи повернення на Волластон-Клоуз, устиг розтанути, поки вона дійшла до станції «Кетфорд». Робін сама не знала, звідки раптом взялися ці смуток і тривога. Мабуть, зголодніла. Рішучо налаштована позбутися потягу до шоколаду, через який є ризик не влізти у перешиту весільну сукню, Робін купила собі неапетитний енергетичний батончик і спустилася в метро.

Жуючи батончик (на смак — мов тирса) у поїзді, який мчав її до Елефант-енд-Каслу, Робін виявила, що несвідомо тре ребра в тому місці, де її тіло зіштовхнулося з тим високим чоловіком з борідкою. Така, звісно, плата за життя в Лондоні — на тебе вічно лаються якісь незнайомці; та й у Мессемі, було, на неї гримали якісь типи, і не раз.

Сама не знаючи, чому, Робін раптом роззирнулася, але поблизу не було високих кремезних чоловіків — жодного в її вагоні, жоден не дивився на неї з сусідніх. Озираючись назад, вона зрозуміла, що відкинула була постійну пильність — її заколисала звичність Кетфорд-Бродвею, відволікли думки про Брокбенка і Захару. Чи змогла б вона помітити там ще когось — когось, хто стежив за нею? Ні, це вже параноя. Метью вранці підвіз її на «лендровері»; яким би чином вбивця прослідкував за нею до Кетфорда? Хіба що чекав у якомусь транспорті на Гастингс-роуд.

І все одно, вирішила Робін, не можна розслаблятися. Зійшовши з поїзда, вона помітила, що слідом іде високий чорнявий чоловік, і навмисно зупинилася, щоб він пройшов повз. Чоловік на неї навіть не глянув. «Так, це вже точно параноя»,— подумала вона, викидаючи недоїдений батончик у смітник.

Тільки о пів на другу Робін дісталася початку Волластон-Клоузу. Будівля «Ярусу» височіла над старими пошарпаними будинками, мов емісар з майбутнього. Довга сукня і стара джинсова куртка, що чудово пасували до духу ринку в Кетфорді, тут зробилися якимись студентськими. Знову прикинувшись, що розмовляє по мобільному, Робін буденно звела очі — і серце їй на мить завмерло у грудях.

Щось змінилося. Фіранки були не запнуті. Вмить ставши надзвичайно пильною, Робін пішла собі далі (раптом Лейнг дивиться на неї з вікна). Треба пошукати місце в тіні, звідки можна буде наглядати за його балконом. Вона настільки зосередилася на пошуках сховку і на ілюзії невимушеної телефонної розмови, що геть не дивилася під ноги.

— Ні! — вискнула Робін, коли права нога раптом поїхала, а ліва заплуталася в подолі довгої сукні. Робін мало не сіла на незграбний напівшпагат, а тоді упала, ще й впустила мобільний.

— Ой бля-аха,— застогнала вона. Речовина, на якій Робін посковзнулася, скидалася на блювоту чи пронос; воно пристало до її сукні, до сандаля, а ще Робін, падаючи, подряпала руку — але найбільше її бентежило питання про те, що то за субстанція — густа, жовто-коричнева, липка.

Зовсім зблизька почувся чоловічий сміх. Сердита й принижена Робін намагалася підвестися і при цьому не розмазати ту бридоту по одягу та взуттю, тож не одразу звела очі на джерело реготу.

— Вибач, куріпочко,— мовив голос із шотландським акцентом просто за її спиною. Робін різко озирнулася — і її ніби протяв електричний струм.

Попри спеку, чоловік був вбраний у шапку з довгими вухами, чорно-червону картату куртку і джинси. Оперши більшу частину чималої своєї ваги на милиці, він дивився на Робін і все шкірився. Його бліді щоки, підборіддя й мішки під маленькими темними очима спотворювали глибокі віспини. Шкіра на товстій шиї нависала над коміром.

В руці чоловік тримав пакет з якоюсь городиною. Робін бачила тільки кінчик витатуйованого кинджала, але знала, що той протинає жовту троянду вище на передпліччі. Татуйовані краплі крові, що стікали зап’ястком, нагадували рани.

— Тобі потрібен кран,— сказав чоловік, широко всміхаючись, і вказав на її ногу і край сукні,— і якась губка.

— Так,— тремким голосом погодилася Робін. Нахилилася підняти мобільний. Екран тріснув.

— Я отам мешкаю,— повідомив чоловік, киваючи на квартиру, за якою Робін стежила вже місяць.— Якщо хочеш, можеш піднятися. Почистишся.

— О ні... Все гаразд! Але дуже дякую,— видихнула Робін.

— Нема за що,— відповів Дональд Лейнг.

Його погляд ковзнув її тілом. Шкірою пішли сироти — ніби він пальцем по ній провів. Розвернувшись на милицях, Лейнг рушив геть, незграбно мотиляючи пакетом. Робін лишилася стояти на місці, відчуваючи, як кров кинулася в обличчя.

Лейнг не озирався. Вуха його шапки льопалися, мов у спанієля; до болю неквапно він завернув за ріг багатоквартирного будинку і зник з очей.