Кар'єра лиходія

Суміш запахів сирої риби і пахощів (що для Робін стала символом Віттакера й Стефані) заповнювала ніздрі Робін. Вона оперлася на прохолодний камінь і вдивилася у непорушні двері Віттакерової квартири. Мов лиси до смітника, некеровані думки збігалися до Захари — маленької дівчинки, що відповіла їй з Брокбенкового мобільного. Робін думала про неї щодня, відколи почула, а коли Страйк повернувся зі стрип-клубу, розпитала у нього всі подробиці про маму дівчинки. За його словами, дівчину Брокбенка звати Аліса й вона має чорну шкіру; мабуть, Захара теж чорна. Мабуть, схожа он на ту маленьку дівчинку з парою цупких хвостиків, що якраз іде повз; тримає маму за палець і дивиться на Робін серйозними темними оченятами. Робін усміхнулася, але дівчинка не відповіла на усмішку, тільки все роздивлялася Робін, проминаючи її з мамою. Робін усе усміхалася, поки дівчинка, яка вивернулася мало не на сто вісімдесят градусів, щоб не розривати контакт поглядів, не заплуталася у власних взутих у сандалики ніжках. Мала впала і почала верещати; незворушна мати підняла її та понесла. Почуваючись винною, Робін повернулася до спостереження за квартирою. Плач малої линув вулицею.

Захара майже напевно живе у квартирі в Боу, про яку розповідав Страйк. Захарина мати, здається, скаржиться на ту квартиру, хоча, за словами Страйка, одна з дівчат...

Одна з дівчат казала...

— Ну звісно ж! — збуджено пробурмотіла Робін.— Звісно ж!

Дитсадків у Боу було сім. Неуважно поклавши мобільний у кишеню, Робін, піднесена своїми думками, знову почала блукати ринком, іноді поглядаючи на вікна Віттакерової квартири й вічно зачинені двері. Думала вона винятково про гонитву за Брокбенком. Варіантів видавалося два: опрацювати кожен з дитсадків, виглядаючи чорну жінку, яка прийде по дівчинку на ім’я Захара (але як знати, що це саме ті мама й донька?), або... або... Робін зупинилася перед столом з етнічними прикрасами, але заледве бачила, що там лежить — всі думки були про Захару.

Абсолютно випадково Робін підняла очі від пари сережок з пір’ям і намистинами і побачила, як Стефані (яку Страйк описав дуже точно) виходить з дверей біля забігайлівки. Бліда, червоноока, вона мружилася на світло, ніби кролиця-альбінос. Натиснувши всім тілом на двері забігайлівки, Стефані аж упала всередину і пішла до каси. Не встигла Робін навіть на думці зібратися, як Стефані вже пройшла повз неї з бляшанкою кока-коли і зникла за білими дверима будівлі.

«Чорт».

— Нічого,— повідомила вона Страйкові по телефону за годину.— Вона і досі там. У мене не було змоги бодай щось зробити. Стефані вийшла і за три хвилини вже повернулася.

— Продовжуй,— сказав Страйк.— Може, вона знову вийде. Принаймні нам відомо, що вона не спить.

— З Лейнгом щось виходить?

— Поки я тут був — нічого, але довелося повертатися до офісу. Маю велику новину: Вторак мені пробачив. От щойно пішов. Нам ці гроші потрібні — я не зміг відмовитись.

— О Господи Боже — де він уже встиг узяти нову подружку? — спитала Робін.

— Ще ніде. Хоче, щоб я наглянув за якоюсь новою стриптизеркою, з якою фліртує — чи нема в неї когось.

— А чого він її не спитає?

— А він спитав. За словами дівчини, в неї нікого немає, але жінки — то підступне й віроломне плем’я, наче ти, Робін, не знаєш.

— Так-так, звичайно,— зітхнула Робін.— Я й забула. Слухай, у мене тут є одна ідея щодо Бро... Чекай, тут щось діється!

— Все гаразд? — різко спитав Страйк.

— В нормі... не вішай слухавку...

Перед нею зупинився вантажний фургон. Тримаючи мобільний біля вуха, Робін обійшла його, намагаючись розгледіти, що відбувається. Наскільки вона могла бачити, водій мав коротку стрижку, але через сонце в лобовому склі не виходило роздивитися його обличчя. На тротуар вийшла Стефані. Міцно охопивши руками тулуб, вона перейшла вулицю і сіла у фургон ззаду. Робін відступила вбік, щоб дати фургону проїхати, водночас нібито говорячи по мобільному. Зустрілася поглядом з очима водія: ті були темні, з набряклими повіками.

— Стефані поїхала у старому фургоні,— повідомила Робін Страйкові.— Водій не схожий на Віттакера. Або змішаної раси, або з Середземномор’я. Важко було роздивитися.

— Ну, тепер нам відомо, що Стефані досі у грі. Мабуть, поїхала заробити для Віттакера трохи грошей.

Робін зробила над собою зусилля, щоб не обурюватися його буденним тоном. Страйк, нагадала вона собі, звільнив Стефані з рук Віттакера, вдаривши того у живіт. Вона затрималася біля газетної крамнички. Всюди ще виднілася різна мішура до королівського весілля. На стіні за касиром-азіатом виднівся британський прапор.

— Що мені тепер робити? Я можу піти постежили за Волластон-Клоузом замість тебе, якщо ти йдеш за новою дівчиною Вторака. І тоді... ох! — зойкнула Робін.

Це вона розвернулася йти і зіткнулася з високим чоловіком з козлиною борідкою, який на неї вилаявся.

— Вибачте,— автоматично промовила Робін, а чоловік повз неї пішов до крамнички.

— Що там сталося? — спитав Страйк.

— Нічого... врізалася в людину... слухай, я піду на Волластон-Клоуз,— сказала вона.