Кар'єра лиходія

— О Боже мій,— прошепотіла Робін. Боліли зідрані коліно й рука; несвідомим жестом вона прибрала волосся з обличчя. І тільки тепер, на своє полегшення, зрозуміла (відчувши, чим пахнуть пальці), що слизька субстанція, на якій вона посковзнулася,— то каррі. Робін поспішно пішла за ріг — щоб не було видно з вікон Дональда Лейнга,— натиснула клавіші тріснутого мобільного і набрала Страйка.

48

Here Comes That Feeling (Ось воно — те відчуття)

Спека, що обсіла Лондон, була чоловіку ворогом. Під футболкою ніде сховати ножі, а його маскування — головний убір і піднятий комір — недоречні. Лишалося тільки чекати (у місці, про яке Ота не знає), шаленіючи від безсилля.

Нарешті в неділю погода змінилася. На вражені посухою парки пролилася злива, затанцювали двірники на автівках, а туристи вбралися в поліетиленові пончо і все одно ходили по калюжах.

Збуджений і рішучий, чоловік натягнув шапку низько на очі й надягнув свою особливу куртку. На кожному кроці ножі в довгих саморобних кишенях, які він врізав у підкладку, вдарялися чоловікові в груди. Вулиці столиці були майже так само залюднені, як і в ніч, коли він порізав хвойду, що її пальці нині зберігав у лідниці. Туристи й лондонці юрмилися всюди, мов мурахи. Дехто придбав капелюхи й парасолі з британським прапором. Чоловік врізався в таких просто задля задоволення штовхати їх.

Потреба убити ставала чимдалі нагальнішою. Кілька днів минуло марно; строк його свободи від Отієї потроху добігав кінця, а Секретарка досі ходила жива й вільна. Чоловік годинами шукав її, аж раптом — неймовірно! — випадково натрапив на сучку серед білого дня, але навколо було повно свідків...

Низький самоконтроль, сказав би той кінчений психіатр, якби дізнався, що чоловік зробив, побачивши її. Низький самоконтроль! Чоловік міг пречудово себе контролювати, коли хотів: він мав надлюдський розум; убив трьох жінок, четверту скалічив, а поліція спіймала облизня. Тож іди до дупи, психіатре, разом зі своїми тупими діагнозами... Та коли чоловік побачив Секретарку просто перед собою після всіх тих змарнованих днів, то захотів налякати її, підійти близько-близько — так, щоб відчути її запах, заговорити, зазирнути в перелякані очі.

Проте вона пішла, а чоловік не наважився рушити слідом — не можна було! Але від того, що впустив її, мало не вмер сам. Секретарка мала б тепер лежати м’ясом у його холодильнику. Він мав би вже побачити її обличчя в екстазі жаху й смерті — в ту мить, коли вони розуміють, що належать йому, що вони — його іграшки.

Й ось він іде під холодним дощем, але всередині аж палає — бо сьогодні неділя, і Секретарка там, де до неї не підійти, бо ж Красунчик завжди при ній.

Чоловік потребував більше свободи — значно більше свободи, ніж має. Реальною перепоною стало те, що Ота повсякчас удома, шпигує, липне. Це має змінитися. Чоловік уже випхав Оту на роботу проти її волі. Тепер слід набрехати їй, що сам знайшов нову роботу. Якщо треба, крастиме гроші й казатиме, що заробив,— уже багато разів так робив. Тоді він матиме волю і досить часу, який потрібен, щоб точно опинитися поруч, коли Секретарка буде неуважна, відійде подалі від чужих очей, зверне не туди...

Перехожі для чоловіка були все одно що автомати — неживі й дурні, дурні, дурні... Всюди чоловік шукав тільки її — ту, яку вб’є наступною. Не Секретарку, ні — та сука сховалася за своїми

білими дверима в товаристві Красунчика,— а будь-яку жінку, досить нерозумну чи п’яну, щоб прогулятися трохи з чоловіком і його ножами. Треба котрусь убити перед поверненням до Отієї, просто треба. Тільки на цьому він і триматиметься, коли доведеться знову грати роль її коханого. Очі чоловіка під шапкою бігали, сортували, відкидали негодящих: жінок з чоловіками, жінок з дітьми. Жодної самотньої — жодної такої, як треба...

Чоловік пройшов уже кілька миль. Стемніло, а він усе йшов — повз освітлені паби, де сміялися і фліртували чоловіки і жінки, повз ресторани й кінотеатри; виглядав, чекав — терплячий мисливець. Недільного вечора робочий люд рано повертається додому, але це нічого: все одно навколо повно туристів і гостей міста, зачарованих історією й таємницями Лондона...

Вже майже настала північ, коли його треновані очі побачили їх — ніби купку пухких грибів у високій траві: зграйку дівок напідпитку. Гиготять, хитаються, дибаючи тротуаром... Сталося це на одній з тих убогих занедбаних вулиць, які чоловіка завжди тішили: на таких ні п’яна колотнеча, ні жіночий крик нікого не здивують. Він рушив слідом, тримаючись за десять ярдів позаду і дивлячись, як дівки проходять під вуличними ліхтарями, іржуть, штовхаються... всі, крім однієї. Ця на вигляд була найп’яніша і наймолодша: ось-ось виблює, наскільки можна судити. Дівка шкандибала на високих підборах, не встигаючи за подружками. От дурна хвойда! А подружки і не розуміють, що з нею коїться. П’яні-п’янючі, пирхають, регочуть, хитаються.

Чоловік тягнувся за ними з цілковито буденним виглядом.