Кар'єра лиходія

Щойно натиснувши «Відіслати», Робін пожалкувала про останнє слово — ще потягне за собою саркастичні коментарі щодо її навчання на курсі протидії стеженню. Але телефон майже одразу задзижчав, і Робін побачила відповідь:

Заляжу.

Коли Голлі нарешті повернулася за столик, сильно пахнучи «Ротманзом», у руках вона мала біле вино, яке поставила перед Робін, і п’яту пінту для себе.

— Дуже дякую,— мовила Робін.

— Бачите,— просто сказала Голлі, ніби паузи у розмові й не було,— то мало правдивий вплив на моє здоров’я — те, що він тут жив.

— Не сумніваюся,— відповіла Робін.— Отже, містер Брокбенк тепер проживає у...

— Бився тут. Я ж вам казала, як він мені голову прибив дверцятами холодильника.

— Так, казали,— терпляче озвалася Робін.

— Підбив мені око, коли намірився порозбивати мамину порцеляну, а я й не дала...

— Страшне. Ви точно маєте отримати якусь компенсацію,— збрехала Робін. Ігноруючи тихий укол провини, вона повернулася до основного питання.— Ми гадали, що містер Брокбенк живе у Барроу, бо саме сюди надсилають його пенсію.

Від чотирьох з половиною пінт пива реакція в Голлі дещо сповільнилася. Після обіцянки про компенсацію вона аж засвітилася. Навіть глибока зморшка, яку проклало між її бровами життя і яка надавала їй вічно розгніваного вигляду, ніби розгладилася. Однак на згадці про Брокбенка Голлі знов ніби замкнулася.

— Ні, не надсилають,— сказала вона.

— Згідно з нашими записами, вона надходить сюди,— мовила Робін.

У кутку заграв синтетичний джингл і заблимав автомат; стукали кулі на більярді; барровська говірка мішалася з шотландською. Інтуїтивний здогад Робін перетворився на певність: це Голлі отримує за брата воєнну пенсію.

— Звісно ж,— з переконливою легкістю сказала Робін,— ми розуміємо, що містер Брокбенк, напевно, не сам її отримує. Іноді родичі мають повноваження забирати гроші, якщо адресат пенсії нездатний це зробити.

— Так,— одразу озвалася Голлі. По її блідому обличчю повзли червоні плями. Рум’янець надав їй схожості з маленькою дівчинкою — попри татуювання і пірсинг.— Я її забирала за нього, коли він вперше приїхав. Коли мав ті корчі.

«Чому,— подумала Робін,— коли він такий інвалід, він перевів пенсію спершу до Манчестера, тоді до Маркет-Гарборо, а тоді знову до Барроу?»

— Тобто ви пересилаєте пенсію йому? — спитала Робін, у якої знову закалатало серце.— Чи він сам тепер може її забирати?

— С’ухай,— вимовила Голлі.

На передпліччі у нею було татуювання — знак «Пекельних янголів»: крилатий череп пішов зморшками, коли Голлі нахилилася до Робін. Від пива, цигарок і цукру з рота у неї тхнуло. Робін навіть бровою не повела.

— С’ухай,— повторила Голлі,— от ви берете компенсацію, якщо людину травмували, чи ото... що там... ну, зрозуміло.

— Саме так,— підтвердила Робін.

— А що коли людина... що коли соціальні служби мали б... мали б щось зробити, а не зробили?

— Це залежить від обставин,— сказала Робін.

— Мама пішла, коли ми мали по дев’ять років,— сказала Голлі.— Лишила нас із вітчимом.

— О, мені так прикро,— озвалася Робін.— Це нелегко.

— Сімдесяті, тисяча дев’ятсот,— провадила Голлі.— Всім було байдуже. Знущання з дітей.

Усередині у Робін ніби обірвалося щось важке. Голлі дихала смородом їй в обличчя; її плямисте лице було зовсім поруч. Вона гадки не мала, що співчутлива юристка, яка прийшла і пропонує три мішки грошей,— це просто міраж.

— Він з нами обома оте коїв,— мовила Голлі.— Вітчим. Ноелю теж діставалося. Відколи ми були зовсім малі. Разом ховалися ото під ліжком. А потім Ноель сам почав те мені робити. Май на увазі,— додала вона з раптовою щирістю,— він і нормальним міг бути, Ноель. Ми були близькі, як були ще малі. Хай там що,— додала вона тоном, що бринів образою за подвійну зраду,— як йому шістнадцятий минуло, Ноель подався від нас до армії.

Робін не планувала більше пити, але взяла свій келих і щедро сьорбнула вина. Другий мучитель Голлі був водночас її союзником проти першого: менше з двох лих.

— Паскуда він був,— провадила Голлі, й Робін збагнула, що йдеться про вітчима, а не про близнюка, який їй мучив, а тоді зник десь у великому світі.— Але коли мені минув шістнадцятий, то вітчим мав аварію на роботі, й тоді вже я почала давати йому

раду. Промислові хімікалії. Скотина. Після того вже не вставало. Жер знеболювальне жменями і всяке таке. А тоді інсульт.

Вираз рішучої злоби на обличчі Голлі розповів Робін усе про турботу, яку отримав з її рук вітчим.

— Скотина,— тихо повторила Голлі.

— Ви консультувалися з психологом? — почула Робін власний голос.

«От тепер точно маніжна південка».

Голлі пирхнула.

— Та ти що. Ти перша, кому я це розповідаю. Мабуть, багато таких історій чула?

— О так,— кивнула Робін. Вона завинила Голлі бодай це.

— Останнім разом, як Ноель приперся,— сказала Голлі, тепер уже маючи в собі п’ять повних пінт; язик їй заплітався,— я йому кажу: пішов ти, не лізь до нас. Або йди, або скажу п’ліції, що ти нам тут раніш робив, і подивимося, що вони потім скажуть. Он усі ці маленькі дівчатка твердять, що ти з ними погрався.

Від останньої фрази теплувате вино скисло в Робін на язиці.