Кар'єра лиходія

— Ні,— відповіла Робін,— через Сару Шедлок. Виявляється, Метт з нею спав, коли я була... була вдома. Ну... ти знаєш, коли саме. Як пішла з університету.

З «Олімпіку» вичовгало двійко п’янючих молодиків, вони горлали і лаялися одне на одного. Один помітив Робін, підштовхнув другого ліктем. Обоє попленталися в її бік.

— Як ся маєш, солоденька?

З машини вийшов, ляснувши дверцятами, Страйк: темна постать, на голову вища за обох пияків. Умить замовкнувши, молодики похиталися собі геть. Притулившись до машини, Страйк закурив; на його обличчі лежала тінь.

— Мамо, ти на лінії?

— Метью це тобі сказав увечері в понеділок? — спитала Лінда.

— Так,— відповіла Робін.

— Чому?

— Знову полаялися через Корморана,— пробурмотіла Робін, свідома того, що Страйк стоїть за кілька ярдів від неї.— Я йому сказала, що це платонічні стосунки, як у нього з Сарою... тоді побачила, яке в нього стало обличчя, а тоді Метт зізнався.

Мама глибоко й протяжно зітхнула. Робін чекала на втішні й мудрі слова.

— Боже милий,— мовила Лінда. Знову довга пауза.— То як ти там насправді, Робін?

— У нормі, мамо, от чесно. Працюю. Це дуже допомагає.

— Але чому ти саме в Барроу?

— Намагаємося вистежити одного з чоловіків, про яких Страйк підозрює, що то хтось із них надіслав ногу.

— Десь зупинилися?

— Поїдемо до «Травелоджу»,— відповіла Робін.— Звісно, візьмемо окремі кімнати,— поспішно додала вона.

— Ти розмовляла з Метью, відколи поїхала?

— Він мені пише есемески, каже, що кохає.

Тут Робін зрозуміла, що не прочитала його останнє повідомлення. Тільки тепер про нього й згадала.

— Вибач,— сказала вона мамі.— І сукня, і святкування, і все інше... Вибач, мамо.

— То останнє, що мене хвилює,— відповіла Лінда. І знов спитала: — Робін, з тобою все гаразд?

— Так, чесно, все гаразд.— Вона завагалася, тоді додала майже зухвало: — Корморан такий молодець.

— Але тобі доведеться поговорити з Метью,— сказала Лінда.— Стільки часу... ти не можеш не поговорити з ним.

Самовладання залишило Робін; голос затремтів від гніву, руки затрусилися, слова полилися самі.

— Два тижні тому ми ходили з ними на регбі — з Сарою і Томом. Вона повсякчас вештається поблизу — з часів університету! Вони спали разом, коли я... коли я... Метью не викреслив її зі свого життя, вона його вічно обіймає, фліртує з ним, підбурює його проти мене — на регбі заговорила про Страйка, от він такий привабливий, а що, ви в тому офісі тільки удвох... Весь цей час я гадала, що то все — невзаємне. Я знала, що Сара намагалася затягнути Метью у ліжко в універі, але я ніколи... Півтора року вони спали разом! І знаєш, що він мені сказав? То вона його втішала! Мені довелося поступитися, дозволити запросити її на весілля, бо я запросила Страйка, не спитавши у Метта. То було моє покарання, я не хотіла її там бачити. Метт щоразу обідає з нею, як вона опиняється поблизу його роботи...

— Я приїду до тебе в Лондон,— сказала Лінда.

— Ні, мамо...

— На один день. Пообідаємо.

Робін слабко засміялася.

— Мамо, у мене немає обідньої перерви. Це не така робота.

— Робін, я приїду до Лондона.

Коли материн голос звучав так твердо, сенсу сперечатися з нею не було.

— Я не знаю, коли повернуся.

— Ну, скажеш мені, й тоді я куплю квитки на поїзд.

— Я... ой, добре,— відповіла Робін.

Коли вони попрощалися, Робін відчула сльози на очах. Хай як вона запевняла себе у зворотному, думка про зустріч з Ліндою втішала.

Вона озирнулася на «лендровер». Страйк так і стояв поруч з машиною і собі розмовляв по телефону. А може, прикидається? Робін говорила голосно, а він уміє бути тактовним, коли хоче. Робін опустила очі на мобільний у себе в руці й прочитала повідомлення Метью.

Дзвонила твоя мама. Я їй сказав, що ти поїхала по роботі. Дай знати, чи казати татові, що ти не прийдеш на його день народження. Я тебе кохаю, Робін. М. ххххх

От знову: не вірить, що їхнім стосункам край. «Дай знати, чи казати татові...» Ніби це якась буря у склянці, ніби вона не зайде аж так далеко, щоб не прийти до його батька на день народження. «Та я твого батька терпіти не можу!»

Робін розсердилася, написала відповідь, відіслала.

Звісно ж, я не прийду.

Вона повернулася до машини. Страйк дійсно розмовляв. Атлас доріг розгорнутий лежав на пасажирському сидінні: Страйк роздивлявся мапу містечка Маркет-Гарборо в Лестерширі.

— Так, і тобі,— почула Робін голос Страйка.— Так. Побачимося, коли повернуся.

«Елін»,— вирішила Робін.

Страйк сів у машину.

— To Вордл? — безневинно спитала Робін.

— Елін,— відповів він.

«А вона знає, що ти поїхав зі мною? Що ми тут удвох?»

Робін відчула, як червоніють щоки. Вона гадки не мала, звідки такі думки. Вона ж не...

— Ти хочеш поїхати до Маркет-Гарборо? — спитала вона, беручи атлас.

— А чого ні,— відповів Страйк і ковтнув пива.— Там була остання робота Брокбенка. Може, вирине якась зачіпка. Дурістю буде не перевірити... поїдемо ось цим шляхом...

Він узяв атлас із рук Робін і перегорнув кілька сторінок.