Кар'єра лиходія

Робін відчувала дивний неспокій від думки, що спить за п’ять дверей від Страйка. То, звісно, все Метью винен. «Якщо ти з ним переспиш, нашим стосункам край».

Буйна уява вже малювала, як раптом стукають у двері та з якоїсь там причини заходить Страйк...

«Ой, дурня».

Робін перекотилася на живіт, сховала червоне обличчя в подушці. Ну й думки! Клятий Метью — навіяв їй таке, міряючи її за своїм зразком...

Страйк на той момент ще не ліг. Після довгих годин нерухомості в машині все йому заклякло. Було дуже приємно зняти протез. Душ був не надто зручний для одноногої людини, але Страйк помився, міцно тримаючись за клямку дверей і намагаючись розслабити натерте коліно під струменями гарячої води. Витершись рушником, Страйк обережно рушив у бік ліжка, поставив мобільник заряджатися і голяка заліз під ковдру.

Заклавши руки за потилицю, він дивився у темну стелю і думав про Робін, що лежить у ліжку за п’ять дверей від нього. Чи писав їй Метью нові повідомлення? Може, вони балакали по телефону? Чи вона скористалася самотою, щоб уперше за день поплакати?

З поверху нижче долинав гамір парубочої вечірки: голосно сміялися чоловіки, кричали, свистіли, грюкали дверима. Хтось увімкнув музику, номер протяло гупання басів. Страйкові згадалися ночі, коли він спав у офісі й музика з кафе «12 тактів» унизу вібрувала металевими ніжками розкладачки. Він сподівався, що в кімнаті Робін гамір не так чути. Їй треба відпочити — адже завтра їй двісті п’ятдесят миль відбувати за кермом. Позіхнувши, Страйк перекотився на живіт і, попри музику й крики, вмить заснув.

На ранок зустрілися, як і домовлялися, в їдальні, і Страйк затуляв Робін від чужих очей, поки та потай наповнювала термос із готельної кавоварки; тоді обоє наклали на тарілки тостів. Страйк утримався від спокуси спожити традиційний англійський сніданок і натомість сховав у рюкзак кілька пиріжків з листкового тіста. О восьмій уже сиділи у «лендровері» та їхали прегарними сільськими дорогами Камбрії: м’які округлі пагорби, вересові луки, торф’яники. Тоді виїхали на трасу М6.

— Вибач, що не підміняю тебе,— сказав Страйк, попиваючи каву.— Мене той протез убиває. Нас обох убив би.

— Та нічого,— відповіла Робін.— Ти ж знаєш, мені подобається бути за кермом.

їхали у приємному мовчанні. Робін була єдиною людиною, кому Страйк дозволяв себе возити, попри навіть його глибоке упередження проти жінок за кермом. Про це він не говорив, але таке враження склалося з негативного досвіду їзди в машині з жінками: корнволльська тітка була за кермом нервова й нездібна, сестра Люсі легко відволікалася, Шарлотта зухвало загравала з небезпекою. Його колишня дівчина Трейсі, колега за відділом спеціальних розслідувань, кермувала добре, але одного разу її паралізувало страхом на вузькій гірській дорозі; вона зупинилася, важко дихаючи, не бажала віддавати кермо, але і далі їхати не могла.

— А Метью «лендровер» подобається? — спитав Страйк, поки дерлися на естакаду.

— Ні,— відповіла Робін.— Він хоче «А3 кабріолет».

— Ще б пак,— озвався Страйк стиха, так що не чути було за гарчанням мотора.— Дрочило.

За чотири години доїхали до Маркет-Гарборо. Дорогою з’ясувалося, що ні Страйк, ні Робін у цьому містечку раніше не бували. Шосе кружляло між гарненькими маленькими селищами: будинки з солом’яними стріхами, церкви сімнадцятого століття, фігурні кущі в палісадниках і садиби на вуличках з ніжними назвами. Страйк пригадав голу стіну, колючий дріт, загрозливо-велетенський завод з виробництва субмарин: дитяча домівка Ноеля Брокбенка. Що могло привести Брокбенка сюди, між ці пасторальні принади? Якому такому закладу належав номер телефону, який дала Робін Голлі? Папірець з ним тепер лежав у Страйка в гаманці.

Враження шляхетної старожитності тільки посилилося, коли доїхали до власне Маркет-Гарборо. В серці містечка гордовито підносилася старовинно-химерна церква святого Діонісія, а поруч, посеред центральної вулиці, височіла прикметна споруда, що нагадувала дерев’яну хатину на високих палях.

Стоянку знайшли ззаду цієї дивної будівлі. Бажаючи покурити і розім’яти коліно, Страйк вийшов з машини, клацнув запальничкою і пішов роздивитися табличку, що повідомляла: споруда на палях — це школа, збудована у 1614 році. На фасаді золотими літерами було виведено біблійні вірші.

«Чоловік-бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце».

Робін лишилася у «лендровері», де шукала на мапі найкращий шлях до Корбі — їхньої наступної зупинки. Докуривши, Страйк повернувся на пасажирське місце.

— Так, я дзвоню за цим номером. Якщо маєш бажання прогулятися, то в мене майже скінчилися цигарки.

Робін закотила очі, але взяла запропоновану десятку і рушила на пошуки «Бенсон-енд-Геджесу».

Коли Страйк подзвонив уперше, було зайнято. З другої спроби відповів жіночий голос із сильним акцентом:

— Масажний салон «Тайська орхідея», чим можу допомогти?

— Добридень,— сказав Страйк,— мені ваш номер дав один приятель. Де ви міститеся?

Жінка назвала адресу на Сент-Меріз-роуд; зазирнувши в атлас, Страйк виявив, що туди їхати кілька хвилин.