— Чи хтось із ваших дам може мене прийняти сьогодні вранці? — спитав він.
— Яку хочете? — спитала жінка.
У боковому дзеркалі Страйк побачив Робін, що поверталася до машини: рудувато-біляве волосся плине за вітром, у руці поблискує золота пачка «Бенсон-енд-Геджесу».
— Чорняву,— на мить завагавшись, відповів Страйк.— Тайку.
— У нас є для вас дві тайські дами. Які саме послуги бажаєте?
Робін потягнула за дверцята і сіла на пасажирське місце.
— А що є? — спитав Страйк.
— Чуттєвий масаж з оліями у виконанні однієї дами — дев’яносто фунтів. Чуттєвий масаж з оліями у виконанні двох дам — сто двадцять. Оголений масаж усього тіла з оліями, повний контакт — сто п’ятдесят. Про додаткові послуги домовляйтеся з дамою, о’кей?
— Добре, я б хотів... ем... давайте одну даму,— відповів Страйк.— Скоро буду у вас.
І повісив слухавку.
— Це масажний салон,— сказав він Робін, роздивляючись мапу,— але не такий, куди звертаються з травмами коліна.
— Що, правда? — аж сахнулася Робін.
— Та вони всюди,— відповів Страйк.— Ну, ти знаєш.
Він розумів, чому Робін так збентежилася. Сцена за вікнами — святий Діонісій, старовинна школа на палях із золотими літерами, людний проспект, хрест святого Георгія, що тріпоче під вітром над найближчим пабом — то була картинка, мов для рекламного плаката міста.
— І що ти будеш... де воно? — спитала Робін.
— Неподалік,— відповів Страйк і показав на мапі.— Тільки спершу треба знайти банкомат.
«Він що, дійсно заплатить за масаж?» — геть збентежилася Робін, але не знала, як сформулювати питання; та й відповідь чути не кортіло. Зупинившись біля банкомата (де Страйк завинив банкові ще двісті фунтів), Робін за його інструкціями поїхала на Сент-Меріз-роуд — та виходила на головну вулицю. Сент-Меріз-роуд виявилася респектабельного вигляду проспектом, обабіч якого вишикувалися агентства з продажу нерухомості, салони краси й адвокатські контори, майже всі — у солідних окремих будівлях.
— Ось він,— указав Страйк, коли під’їхали до непомітного закладу на розі. Блискуча пурпурово-золота вивіска повідомляла, що це масажний салон «Тайська орхідея». Тільки запнуті чорним вікна натякали на те, що тут пропонують не лише суто медичні послуги для хворих суглобів. Робін зупинилася у провулку і дивилася на Страйка, поки той не зник з очей.
Підійшовши до входу у салон, Страйк відзначив, що орхідея на блискучій вивісці підозріло нагадує піхву. Він подзвонив, і двері одразу відчинив чоловік з довгим волоссям і на зріст майже як сам Страйк.
— Я щойно телефонував,— сказав Страйк.
Викидайло щось пробурчав і дозволив Страйкові пройти за щільні чорні внутрішні занавіски. За ними була маленька вітальна з ковроліном на підлозі й двома диванами, на яких сиділи немолода тайка і двійко тайських дівчат. Одній на вигляд було років п’ятнадцять. По телевізору в кутку крутили «Хто хоче стати мільйонером?». Коли Страйк увійшов, знуджені обличчя дівчат набули настороженого виразу. Старша жінка підвелася. Вона енергійно жувала гумку.
— Ви дзвонили, так?
— Саме так,— кивнув Страйк.
— Бажаєте напій?
— Ні, дякую.
— Бажаєте тайську дівчину?
— Так,— кивнув Страйк.
— Котру бажаєте?
— Ось цю,— Страйк указав на молодшу дівчину, вбрану у рожевий топ з хомутиком, замшеву міні-спідницю і дешеві на вигляд лакові туфлі на підборах. Та всміхнулася і встала. Ноги мала худі, мов у фламінго.
— О’кей,— сказала його співрозмовниця.— Ви платите зараз, ідете до приватної кабінки потім, о’кей?
Страйк виклав дев’яносто фунтів, і обрана дівчина усміхнено поманила його за собою. Вона мала тіло хлопчика-підлітка і явно накладні груди, які нагадали йому про пластикових Барбі на полиці в кімнаті доньки Елін.
Потрапити до приватної кабінки можна було через короткий коридор. То була маленька кімната з єдиним вікном, затуленим чорною завісою, з тьмяним світлом і сильним ароматом сандалового дерева. В кутку тулилася душова кабіна. Масажний стіл покривала чорна шкіра.
— Бажаєте спершу душ?
— Ні, дякую,— сказав Страйк.
— О’кей, ви можете зняти одяг он там,— дівчина вказала на крихітний відгороджений запоною куток, у який Страйк навряд чи зміг би втиснути свої габарити.
— Мені зручніше одягненим. Я хочу з тобою поговорити.
Дівчина здавалося незворушною. Вона й не таке бачила.
— Зняти топ? — бадьоро запропонувала вона, потягнувшись до зав’язки на шиї.— Без топа плюс десять фунтів.
— Ні,— відповів Страйк.
— Допомогти руками? — запропонувала дівчина, дивлячись йому на ширінку.— Руками з олією? Плюс двадцять.
— Ні, я просто хочу з тобою поговорити,— відповів Страйк.
На обличчі дівчини проглянув сумнів, а тоді спалахнув страх. — Ви поліція.
— Ні,— відповів Страйк, піднімаючи руки, ніби здавався.— Я не з поліції. Я шукаю чоловіка на ім’я Ноель Брокбенк. Він тут раніше працював. Мабуть, при вході — викидайлом.
Цю конкретну дівчину Страйк обрав саме за її юність. Знаючи смаки Брокбенка, він вирішив, що той, скоріше за все, спілкувався з нею. Але дівчина похитала головою.
— Його нема,— відповіла вона.
— Мамка його вигнала.