Кар'єра лиходія

— Вчилася на виховательку в якомусь коледжі, там познайомилася з Оксаною Волошиною. Келсі проживала у Фінчлі зі зведенючкою та її хлопцем. Сказала їм, що на два тижні їде за направленням від коледжу. Вони не заявляли про зникнення — не переймалися. На неї чекали тільки сьогодні ввечері. Оксана каже, що Келсі погано ладнала з сестрою і попросилася пожити в неї кілька тижнів, щоб трохи побути на самоті. Схоже, що дівчина все спланувала, коли писала тобі з тієї адреси. Сестра, звісно, в шоці. Я поки що небагато притомного від неї почув, але вона підтвердила, що почерк належить Келсі. Те, що дівчина хотіла позбутися ноги, сестру якось не дуже здивувало. Ми взяли проби ДНК з волосся на її гребінці. Все сходиться. Це вона.

Зарипіло сидіння: Страйк підсунувся ближче до Робін, щоб зазирнути в її нотатки. Та відчула від нього сморід цигаркового диму з крихітною ноткою сандалу.

— Кажеш, із сестрою хтось живе? — спитав Страйк.— Чоловік?

— На нього це не повісиш,— відповів Вордл, і Страйк зрозумів, що така спроба вже була.— Сорок п’ять років, колишній пожежник, не дуже заможний. Хворі легені, є залізне алібі на всі ті вихідні.

— Цілі вихідні...— почала Робін.

— Келсі поїхала від сестри ввечері першого квітня. Ми знаємо, що вона померла другого чи третього числа — її ногу вам надіслали четвертого. Страйку, мені треба, щоб ти заїхав і відповів ще на кілька питань. Звичайна справа, але слід зробити офіційну заяву щодо тих листів.

Більше додати було нічого. Прийнявши від Страйка подяки за те, що розповів, Вордл повісив слухавку. Запала тиша, і Робін здавалося, що ця тиша дрижить, мов від сейсмічних поштовхів після землетрусу.

28

...oh Debbie Denise was true to me, She’d wait by the window, so patiently.

Blue Oyster Cult, “Debbie Denise” Lyrics by Patti Smith[24]

— Вся ця мандрівка — просто згаяний час. То не Британі. Це не може бути Брокбенк.

Страйк аж ошалів від полегшення. Всі барви на вулиці Адама і Єви раптом стали яскравіші, перехожі ніби повеселішали і викликали більше приязні, ніж до дзвінка. Врешті-решт Британі ще десь жива. Це не його провина. То не її нога.

Робін мовчала. Вона розчула тріумф у голосі Страйка, відчула його полегшення. Вона, звісно, не знала Британі Брокбенк і хоч і раділа, що ця дівчина жива, лишався факт: інша дівчина загинула за страшних обставин. Провина, що звалилася зі Страйка, ніби осіла тягарем на її власних колінах. То вона просто проглянула лист Келсі й закинула в шухляду з психами, без відповіді. Чи змінилося б щось, думала Робін, якби вона зв’язалася з Келсі

й порадила тій звернутися по допомогу? Чи якби Страйк подзвонив їй і пояснив, що втратив ногу на війні, що версія про травму, яку вона почула (хай що воно було), то брехня? У Робін усередині все аж боліло від жалю.

— Ти впевнений? — спитала вона після цілої хвилини мовчання, протягом якої обоє були занурені у власні думки.

— Впевнений у чому? — спитав Страйк, розвертаючись до неї.

— Що це не може бути Брокбенк.

— Якщо це не Британі...— почав Страйк.

— Ти мені щойно сказав, що та дівчина...

— Інгрид?

— Інгрид,— трохи нетерпляче відповіла Робін,— так. Ти щойно мені сказав, що, за її словами, Брокбенк на тобі поведений. Він винуватить тебе у травмі мозку і втраті сім’ї.

Страйк дивився на неї, супився, думав.

— Усе, що я учора сказала — що вбивця хоче тебе принизити, знецінити твої звитяги на війні,— це пасує до того, що нам відомо про Брокбенка,— провадила Робін,— і от подумай: він зустрів цю Келсі, побачив у неї на нозі майже такий самий шрам, як у Британі, чи почув, що вона не проти здихатися цієї ноги... навіть не знаю, що там могло бути... хіба б таку людину це не спровокувало? Я до того,— обережно додала Робін,— що ми не знаємо, як травма мозку...

— Та не настільки він там травмований,— огризнувся Страйк.— Він прикидався у шпиталі. Я це точно знаю.

Робін не відповіла, просто сиділа за кермом і дивилася, як люди ходять туди-сюди вулицею Адама і Єви. Вона їм заздрила. Хай які у них клопоти, навряд чи вони пов’язані з тортурами та вбивством.

— Ти правильно кажеш,— нарешті вимовив Страйк. Робін зрозуміла, що пригасила його особисту радість. Він глянув на годинник.— Так, треба виїжджати до Корбі, якщо хочемо потрапити туди сьогодні.

Двадцять миль між двома містечками було подолано швидко. З кислого виразу на Страйковому обличчі Робін виснувала, що той обмірковує їхню розмову про Брокбенка. Дорога була непоказна, краєвид навколо — плаский; уздовж узбіч тягнувся живопліт й подекуди росли дерева.

— Отже, Лейнг,— мовила Робін, бажаючи вирвати Страйка з якоїсь похмурої замріяності.— Нагадаєш?

— Так, Лейнг,— повільно відповів Страйк.

Робін правильно зрозуміла, що він поринув у думки про Брокбенка. Тепер Страйк намагався зосередитися, згрупуватися.