Кар'єра лиходія

«Паскудник знав, з якого боку хліб мастити»,— подумав Страйк. Хворий, безробітний, злиденний; і тут — середніх літ жінка без утриманців, яка вміє куховарити, має власний дім, щойно успадкувала гроші від матері; для Лейнга то був божий дар. Можна було і зобразити трохи співчуття. Лейнг умів бути чарівливим, коли хотів.

— Коли ми познайомилися, він здавався пристойним,— похмуро сказала Лорейн.— Усе для мене робив. А сам хворів. Опухлі суглоби і все таке. Ходив до лікаря на уколи... Потім став буркотливим, але я думала, що то через здоров’я. Не можна ж чекати, що хвора людина буде повсякчас весела, так? Не всі такі, як мама. Вона була просто диво, така хвора, але все одно завжди усміхалася, і... і...

— Дістану вам носовичка,— сказала Робін і повільно потягнулася до накритої мереживною серветкою коробки, стараючись не потривожити джек-рассела, який поклав голову їй на коліна.

— Ви заявляли про викрадення коштовностей? — спитав Страйк, коли Лорейн отримала свій носовичок і скористалася ним між глибокими затяжками цигаркою.

— Ні,— хрипко відповіла вона.— Який сенс? Поліція все одно їх не знайшла б.

Робін здогадалася, що Лорейн не хотіла уваги до свого приниження, і поспівчувала їй.

— Він колись поводився брутально? — м’яко спитала Робін. Лорейн наче здивувалася.

— Ні. А ви тут через щось таке? Він комусь заподіяв шкоду?

— Ми не знаємо,— відповів Страйк.

— Не думаю, щоб він міг когось скривдити фізично,— сказала Лорейн.— Не така він був людина. Я так і сказала поліції.

— Вибачте,— мовила Робін, гладячи голову пса, який тепер задрімав.— Ви ж наче казали, що не заявляли?

— То сталося пізніше,— відповіла Лорейн.— Десь за місяць після його зникнення. У будинок місіс Вільямс хтось удерся, вдарив її і пограбував будинок. Поліція питала, де Донні. Я сказала: «Давно поїхав, з кінцями». Та й він би такого не зробив, я їм так і сказала. Він був добрий до місіс Вільямс. Він би не вдарив стареньку.

Колись вони трималися за руки в пивному саду. Він стриг газон літньої пані. Лорейн відмовлялася вірити, що Лейнг зовсім поганий.

— Я так зрозумів, ваша сусідка не змогла описати поліції зовнішність злочинця? — спитав Страйк.

Лорейн похитала головою.

— Вона після того вже не оклигала. Померла в себе вдома. Тепер у «Північному полі» ціле сімейство,— додала Лорейн.— Троє малих дітей. Ох і галас! І ще мають нахабство скаржитися на собаку.

Тут вони вперлися у глухий кут. Лорейн гадки не мала про те, куди далі вирушив Лейнг. Вона не могла пригадати жодного пов’язаного з ним місця, крім Мелроуза, і не знала нікого з його друзів. Коли зрозуміла, що Лейнг не повернеться, то витерла номер його мобільника зі свого телефону. Лорейн погодилася віддати їм два його останні фото, але більше нічим не могла допомогти.

Коли Робін прибирала з теплих колін джек-рассела, пес почав голосно протестувати і всім своїм виглядом показував, що планує вимістити своє незадоволення на Страйку, який і собі підвівся з крісла.

— Тигр, фу! — суворо сказала Лорейн, не без труднощів утримуючи на дивані пса, який пручався.

— Ми самі вийдемо! — гукнула Робін, перекрикуючи дикий гавкіт.— Дуже дякуємо за допомогу!

І вони залишили Лорейн у її захаращеній і прокуреній вітальні з піднятою забинтованою ногою; мабуть, після їхнього візиту їй стало трохи сумніше і незатишніше. Звуки собачої істерики переслідували аж до виходу з двору.

— Я подумала, що ми б їй хоч чаю приготували чи що,— винуватим тоном сказала Робін, коли сідали у «лендровер».

— Вона не уявляє, як легко відбулася,— бадьоро озвався Страйк.— Тільки подумай про бідолашну стару от звідти,— вказав він на «Північне поле»,— яку забили до смерті за кілька зайвих фунтів.

— Гадаєш, то Лейнг?

— Та звісно, то бісів Лейнг,— відповів Страйк, а Робін запустила двигун.— Він добре роздивився будинок, поки буцімто допомагав старенькій, авжеж? І зверни увагу: він був весь такий хворий зі своїм артритом, але цілком здатний стригти газони і вбивати бабусь.

Робін була голодна й виснажена; від застарілого смороду цигарок наморочилася в голові. Вона кивнула і визнала, що так, це можливо. Розмова вийшла гнітюча, думка про ще дві з половиною години за кермом на шляху додому викликала відразу.

— Ти не проти вже поїхати? — спитав Страйк, глянувши на годинник.— Я сказав Елін, що сьогодні вже повернуся.

— Без проблем,— відповіла Робін.

Але чомусь — може, через головний біль, а може, через жінку, яка у «Літньому полі» самотня сиділа серед спогадів про коханих, що її покинули,— Робін ледь стримувалася, щоб не розплакатися знову.

29

I Just Like To Be Bad (Мені просто подобається бути поганцем)

Іноді чоловік ледь виносив товариство людей, що мали себе за його друзів: тих, з ким доводиться мати справу, коли потрібні гроші. На прожиття вони заробляли головно крадіжками, у вихідні розважалися пиятикою; чоловік між ними був популярний. Товариш — так вони гадали — друзяка, рівня. Рівня!