Кар'єра лиходія

— Ну, Лейнг зв’язував дружину і різав ножем; наскільки мені відомо, його двічі звинувачували у зґвалтуванні, але не посадили... і ще він мені на боксерському ринзі мало пів-лиця не відгриз. Якщо коротко, то це буйний і збочений паскудник,— мовив Страйк,— але, як я тобі казав, його теща гадає, що з в’язниці він вийшов хворий. Каже, що він поїхав до Ґейтсгеда, але навряд чи затримався там, якщо у 2008-му жив з цією жінкою у Корбі,— додав він, ще раз пошукавши на мапі вулицю, де мешкала Лорейн Макноттон.— Збігається і вік, і часові рамки... побачимо. Якщо Лорейн немає вдома, повернемося після п’ятої.

Слідуючи Страйковим указівкам, Робін проїхала через центр містечка Корбі з суцільними цегляними і бетонними спорудами і торгівельним центром посередині. На обрії височів комплекс будівель міської ради, оповитий антенами, ніби залізним мохом. Тут не було центрального майдану, старовинної церкви чи напівдерев’яної старовинної школи на палях. Корбі забудували для робітників під час вибуху міграцій у 1940-1950-х роках; будівлі здавалися безрадісними, утилітарними.

— Половина вулиць має шотландські назви,— відзначила Робін, коли проїхали Арґайлл-стріт і Монтроуз-стріт.

— Містечко називали Маленькою Шотландію, так? — сказав Страйк, помітивши вивіску з Единбурзьким замком. Він чув, що в добу промислового розквіту Корбі мав найбільшу шотландську діаспору на південь від кордону. На балконах квартир тріпотіли андріївські хрести і здиблені леви.— Можна зрозуміти, чому Лейнг тут почувався затишніше, ніж у Ґейтсгеді. Може, мав тут знайомих.

За п’ять хвилин опинилися у старішій частині містечка, де красиві кам’яні будинки ще нагадували про село, яким було Корбі, поки не прибули металурги. Скоро доїхали і до Велдон-роуд, де мешкала Лорейн Макноттон.

Будинки стояли групами по шість; кожна пара складалася з дзеркальних близнюків — двері поруч, вікна дивляться у протилежні боки. Над кожним на кам’яному надвірку була назва.

— Оце її дім,— сказав Страйк, вказуючи на «Літнє поле» — будинок-близнюк «Північного поля».

Подвір’я «Літнього поля» було засипано дрібним гравієм. Траву перед «Північним полем» не завадило б підстригти. Робін пригадалася власна квартира у Лондоні.

— Гадаю, нам краще обом туди піти,— сказав Страйк, розстібаючи пасок безпеки.— Вона комфортніше почуватиметься, якщо там будеш ще й ти.

Дзвоник на дверях не працював, тому Страйк гучно постукав кісточками пальців. Відчайдушний гавкіт повідомив про те, що бодай хтось живий тут є. Далі почувся жіночий голос — сердитий, але якийсь непереконливий.

— Цить! Цить ти! Припини! Фу!

Двері відчинилися, і Робін устигла побачити загрубіле обличчя жінки років п’ятдесятьох, а тоді з дверей виплигнув нашорошений джек-рассел, який люто гарчав і гавкав, і схопив зубами Страйкову ногу. На щастя для Страйка — і на горе для собаки — зуби вчепилися у сталь. Пес заскавчав, а Робін скористалася нагодою: швидко нахилилася, схопила тварину за загривок і підняла. Собака так здивувався, опинившись у повітрі, що так і повис у неї в руках.

— Не можна кусатися,— сказала йому Робін.

Вирішивши, вочевидь, що жінка, здатна його схопити, варта поваги, пес дозволив їй узяти себе міцніше, вивернувся в повітрі й спробував лизнути Робін руку.

— Вибачте,— сказала жінка.— Це мамин пес. Просто жах, а не тварина. Але гляньте, ви йому сподобалися! Диво.

Гі каштанове волосся довжиною до плечей мало сиве коріння. Обабіч тонких губ залягли глибокі складки. Жінка спиралася на милиці. Одна литка у неї була розпухла, перебинтована. Сандалія на нозі відкривала жовтуваті нігті.

Страйк назвався, потім показав Лорейн водійські права й візитівку.

— Ви — Лорейн Макноттон?

— Так,— сторожко відповіла вона. Метнула погляд на Робін, яка втішно усміхнулася над мордою джек-рассела.— Ви... як ви сказали?

— Я — детектив,— мовив Страйк,— і хочу спитати, чи можете ви мені щось розповісти про Дональда Лейнга. Телефонна книга каже, що кілька років тому він мешкав тут з вами.

— Так, мешкав,— неквапно відповіла жінка.

— Він ще тут? — спитав Страйк, хоч і знав відповідь.

— Ні.

Страйк указав на Робін.

— Ви не проти, якщо ми з колегою поставимо вам кілька питань? Ми намагаємося знайти містера Лейнга.

Пауза. Лорейн пожувала нижню губу, насупилася. Робін тримала на руках джек-рассела, а той захоплено лизав їй пальці, понад сумнів, виявивши там залишки листкових пиріжків. Подерта холоша Страйкових штанів тріпотіла під легеньким вітерцем.

— Гаразд, заходьте,— сказав Лорейн і позадкувала на милицях, впускаючи їх.

У притихлій вітальні сильно відгонило цигарковим димом. Усюди були елементи інтер’єру, характерні для старих жінок: мереживні серветки, дешеві подушки з рюшами, на полірованій полиці рядком сиділи іграшкові ведмеді в чепурному одязі. На одній стіні висіла велика картина: портрет дитини в костюмі П’єро, з очима мов блюдця. Страйк не міг уявити, щоб Дональд Лейнг жив у такому місці — як не міг уявити, щоб у кутку раптом лежав молодий бик.

Опинившись усередині, джек-рассел випручався з рук Робін, а тоді знову почав гавкати на Страйка.