Кар'єра лиходія

— Мамка його заскочила зі своєю онукою на колінах, у задертій спідничці. Онуці шість років.

— А,— кивнув Страйк.

— Він пішов, завинивши мені гроші за два тижні, й більше я його не бачила. Хай котиться, щоб його!

— Не знаєш, куди він поїхав, коли його вигнали?

— Гадки не маю.

— А якихось контактів не лишилося?

— Може, десь ще лишився номер його мобільника,— відповіла блондинка.— Не знаю, чи він ще ним користується.

— А можеш записати...

— А схоже, що при мені мобільний? — спитала блондинка, високо піднімаючи руки. Лайкра і ботфорти туго облягали її форми. Крізь тонку тканину добре було видно набряклі пипки. Попри запрошення роздивитися те все, Страйк змусив себе дивитися їй в очі.

— А ми можемо пізніше зустрітися, і тоді ти запишеш мені телефон?

— Нам не можна обмінюватися номерами з клієнтами. Такі правила закладу, котику: нам не можна брати з собою телефони.

Але скажу тобі таке,— додала блондинка, оглядаючи Страйка з голови до ніг,— оскільки це ти, і я ото чула, що ти побив того виродка, і ти герой війни і все таке, давай зустрінемося десь, коли я закінчу роботу.

— Це,— сказав Страйк,— було б чудово. Дуже вам дякую.

Він не знав, чи ввижається йому кокетливий блиск у її очах. Може, і ввижається: від запаху олій, від нещодавніх думок про теплі слизькі тіла.

За двадцять хвилин (щоб Мамка думала, що він устиг отримати своє задоволення), Страйк вийшов з «Тайської орхідеї» і перетнув вулицю. Робін чекала в машині.

— Двісті тридцять фунтів за старий телефонний номер,— мовив він, коли Робін зрушила машину з місця і поїхала в бік центру міста.— Дуже сподіваюся, що воно того варте. Нам треба вулицю Адама і Єви — жінка сказала, це десь тут праворуч — і кафе «Епплбі». Незабаром вона там зі мною зустрінеться.

Робін знайшла, де запаркуватися, і вони почали чекати, обговорюючи те, що сказала про Брокбенка Інгрид, і поїдаючи листкові пиріжки, які Страйк поцупив з гостелу. Робін починала розуміти, звідки у Страйка зайва вага. Раніше вона не брала участі в цілодобових розслідуваннях. Коли щоразу хапаєш їжу в найближчій крамниці та їси на ходу, швидко переходиш на фаст-фуд і шоколадки.

— Он вона,— за сорок хвилин сказав Страйк, вийшов з «лендровера» і рушив до «Епплбі». Робін побачила блондинку, тепер вбрану в джинси і штучну шубку. Вона мала фігуру гламурної моделі, й Робін одразу згадала Платину. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять; ні Страйк, ні дівчина не виходили.

— Та скільки часу треба, щоб записати телефонний номер? — сердито спитала у машини Робін. У «лендровері» було холодно.— Ти ж наче в Корбі хотів потрапити, ні?

Страйк сказав їй, що в масажному салоні нічого не було, але хтозна.

Може, й було. Може, дівчина намастила Страйка олією і...

Робін побарабанила пальцями по керму. Подумала про Елін. Як би та поставилася до сьогоднішніх Страйкових пригод? Тоді, аж здригнувшись, пригадала, що не зазирала у телефон на предмет нових повідомлень від Метью. Дістала мобільний з кишені — ні, нічого нового. Тільки-но вона повідомила, що точно не поїде на день народження його батька, Метью замовк.

Блондинка і Страйк вийшли з кафе. Інгрид, здається, не хотіла відпускати Страйка. Коли той помахав їй, прощаючись, блондинка потягнулася до нього, поцілувала у щоку, тоді рушила геть, виляючи стегнами. Страйк помітив, що Робін дивиться на них, і пішов до машин з дещо засоромленою міною.

— Дуже цікаво,— відзначила Робін.

— Та не дуже,— відповів Страйк і показав їй номер, тепер забитий у телефон: «НОЕЛЬ БРОКБЕНК МОБІЛЬНИЙ».— Вона страшенно говірка.

Якби Робін була колегою чоловічої статі, він би точно ще додав: «І на мене повелася». Сидячи навпроти, Інгрид безсоромно фліртувала, повільно гортаючи список контактів на мобільному, вголос сумніваючись, чи ще має той телефон (щоб Страйк почав тривожитися, а раптом не має!), питала, чи робили йому колись справжній тайський масаж, намагалася дізнатися, нащо йому Ноель, а які ще справи він розслідував, а що там було з тією вродливою померлою моделлю, завдяки якій він уперше зажив слави... Кінець кінцем з приязною усмішкою Інгрид запропонувала йому записати ще й її номер, «а то раптом що».

— Хочеш подзвонити Брокбенку просто зараз? — спитала Робін, відвертаючи увагу Страйка від постаті Інгрид, яка простувала геть.

— Що? Ні. Це треба обміркувати. Якщо він візьме слухавку, то це буде тільки один шанс...— Страйк глянув на годинник.— Їдьмо, не хочу приїхати до Корбі надто...

Телефон у нього в руці задзвонив.

— Вордл,— сказав Страйк.

Він відповів, увімкнувши гучний зв’язок, щоб і Робін чула.

— Що таке?

— Ми ідентифікували тіло,— сказав Вордл. Щось у його тоні натякало, що ім’я буде знайоме. Протягом крихітної паузи у голові Страйка промайнув панічний образ: маленька дівчинка з очима пташеняти.

— Гі звати Келсі Платт, і це та дівчина, яка тобі писала — хотіла пораду щодо ампутації ноги. То все було насправді. Шістнадцять років.

Страйка охопили полегшення й недовіра в рівних пропорціях. Він потягнувся був по ручку, але Робін уже записувала.