Кар'єра лиходія

— Він так втратив роботу в Манчестері. Помацав тринадцятилітню. Мабуть, у Маркет-Гарборо те саме з... зробив. Він мені не казав, чого вернувся, але я знаю — щось подібне утнув. Мав гарного вчителя,— додала Голлі.— То як гадаєш, я можу подати позов?

— Гадаю,— сказала Робін, боячись дати пораду, яка ще сильніше скалічить цю скривджену жінку перед нею,— що найкраще піти з цим до поліції. А де ваш брат тепер? — спитала вона, роблячи останню спробу добути потрібну інформацію, щоб уже піти собі.

— Не знаю,— відповіла Голлі.— Як я йому сказала, що піду в п’ліцію, він тут так лютував, а тоді...

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе; Робін ледь розчула слово «пенсія».

«Він сказав Голлі, щоб узяла собі його пенсію, тільки б не йшла до поліції».

І ось: Голлі сидить і спивається, простуючи до ранньої могили, на гроші, які брат дав їй, щоб не розповідала про насильство з його боку. Голлі майже напевно знала, що він досі «грається» з маленькими дівчатками... чи знала вона про звинувачення з боку Британі? Чи має це для неї значення? Чи на власних її ранах наросли такі рубці, що до болю інших дівчаток Голлі нечутлива? Вона досі мешкає в будинку, де все те сталося, вікна виходять на колючий дріт і цегляну стіну... чому, питала себе Робін, вона не втекла? Чому не пішла світ за очі, як Ноель? Нащо лишатися в будинку, що втупився у високу глуху стіну?

— У вас немає його номеру абощо? — спитала Робін.

— Ні,— відповіла Голлі.

— Якщо дасте мені якісь його контакти, це може означати великі гроші,— сказала Робін, відкинувши тонкощі.

— Старе місце,— вичавила з себе Голлі, кілька хвилин поміркувавши і дарма подивившись на свій телефон,— у Маркет-Гарборо...

Знадобилося чимало часу, щоб знайти телефонний номер останнього місця роботи Ноеля, але нарешті вдалося. Робін записала номер, тоді видобула з власного гаманця десять фунтів і вклала Голлі в руку. Та радо взяла гроші.

— Ви дуже допомогли. Правда, дуже.

— То все урваші, га? Всі однакові.

— Так,— погодилася Робін, хоч і не розуміла, про що йдеться.— Будемо на зв’язку. Вашу адресу я маю.

Вона підвелася.

— Авжеж. Побачим’ся. Ці урваші. Всі однакові.

— То вона про чоловіків,— пояснила барменка, що прийшла забрати численні порожні келихи у Голлі й усміхнулася, побачивши щире нерозуміння на обличчі Робін.— «Урваш» — то чоловік. Вона каже, що всі чоловіки однакові.

— О так,— відповіла Робін, ледь розуміючи, що їй кажуть.— Це правда. Дуже дякую. До побачення, Голлі... бережіть себе...

26

Desolate landscape, Storybook bliss...

Blue Oyster Cult, “Death Valley Nights”[22]

— Психологія багато втратила,— мовив Страйк,— а приватний розшук багато надбав. Робін, ти чудово попрацювала.

Він підняв бляшанку «Макеванзу» на її честь. Сиділи у припаркованому «лендровері» неподалік «Олімпіку», ресторану їжі на виніс, і ласували рибою зі смаженою картоплею. Яскраві вікна «Олімпіку» ніби поглиблювали пітьму навколо. Повз світлові прямокутники пропливали людські силуети; заходячи всередину ресторану, вони ставали тривимірними, а як виходили — знов перетворювалися на тіні.

— Отже, жінка від нього пішла.

— Так.

— І Голлі каже, що дітей відтоді він не бачив.

— Саме так.

Страйк пив пиво і міркував. Хотілося вірити, що Брокбенк дійсно втратив контакт з Британі, та що коли цей лиходій якось її вистежив?

— Ми й досі не знаємо, де Брокбенк,— зітхнула Робін.

— Ну, нам відомо, що він не тут і тут не був десь рік,— відповів Страйк.— Знаємо, що він досі винуватить мене в тому, що з ним сталося, що досі лізе до маленьких дівчаток і що нівроку собі притомніший, ніж буцімто був у шпиталі.

— Чому це?

— Схоже, що про звинувачення у насильстві над дітьми він мовчав. Ходив на роботу, хоча міг спокійно сидіти вдома і мати утримання як інвалід. Гадаю, на роботі він має більше доступу до дівчаток.

— Досить,— пробурмотіла Робін, бо згадка про зізнання Голлі раптом викликала образ замороженої голови: такої юної, круглощокої, ніби здивованої.

— Справа в тому, що і Брокбенк, і Лейнг обоє на свободі, в Британії, і ненавидять мене до печінок.

Жуючи картоплю, Страйк порився у відділенні для рукавичок, дістав атлас доріг і якийсь час мовчки гортав сторінки. Робін загорнула залишки своєї риби з картоплею у газету і сказала:

— Мені треба подзвонити мамі. Скоро повернуся.

Притулившись до ліхтаря неподалік машини, вона набрала номер батьків.

— Робін, у тебе все гаразд?

— Так, мамо.

— Що у вас із Метью відбувається?

Робін звела очі до блідих зірок у небі.

— Гадаю, ми розійшлися.

— Гадаєш? — запитала Лінда. У її тоні не було ані шоку, ані суму; тільки цікавість: бажання отримати повну інформацію.

Робін боялася, що заплаче, коли вимовить це вголос, але очі не щипало від сліз, не доводилося докладати зусиль, щоб голос звучав спокійно. Можливо, вона ставала твердішою. Безнадійна історія життя Голлі Брокбенк і страшний кінець дівчини з Шепердс-Буша, понад сумнів, здатні змінити погляд на світ.

— Та це тільки у понеділок ввечері сталося.

— Це через Корморана?