Кар'єра лиходія

— Доброго ранку. Гарні мала вихідні? — спитав він. І не дав їй і слова сказати: — Вибач. Ні. Очевидно, що вихідні були паскудні.

— Ну, не цілком паскудні,— відповіла Робін, і вони пішли шукати проходи у звичному лабіринті з загорож і дірок у дорозі.

— Що в тебе? — гучно спитав Страйк, перекрикуючи торохкотіння відбійних молотків.

— Прошу? — закричала Робін.

— Що. Ти. Там. Знайшла?

— Звідки ти знаєш, що я щось знайшла?

— Та вигляд у тебе такий,— відповів Страйк.— Завжди його маєш, коли вмираєш — так хочеш мені щось розповісти.

Робін широко всміхнулася.

— Щоб показати тобі, треба комп’ютер.

Завернули за ріг, на Денмарк-стріт. Під дверима офісу стояв чоловік у чорному з гігантським букетом червоних троянд.

— О Господи,— видихнула Робін.

Спазм страху відступав: розум на мить викреслив той оберемок руж і відзначив тільки чоловіка в чорному — але, звісно, то був інший кур’єр. Цей (розгледіла Робін, коли він рушив до них) був юнаком з довгим волоссям — працівник доставки «Ін-терфлори», без шолома. Страйк не думав, що колись хлопцю доводилося вручати п’ятдесят червоних троянд менш захопленій адресатці.

— То його батько намовив,— похмуро сказала Робін, коли Страйк відчинив перед нею двері й Робін пройшла всередину, не надто дбаючи про тремкий букет.— «Усі жінки люблять ружі» — отак, мабуть, сказав. Цього, бачте, досить — оберемка дурних квіток.

Страйк піднімався металевими сходами слідом за нею. Було весело, але він того не показував. Він відімкнув двері, й Робін

рушила до столу і безцеремонно кинула на нього ружі. Ті затріпотіли в оповитому стрічками поліетиленовому мішку з зеленкуватою водою. Серед квітів була листівка. Робін не хотіла читати її при Страйку.

— Ну що? — спитав той, вішаючи наплічник на гачок біля дверей.— Що ти там знайшла?

Не встигла Робін і рота розтулити, як у двері постукали. Крізь матове скло легко було впізнати силует Вордла: хвиляста чуприна, шкірянка.

— Я тут був неподалік. Не надто рано, ні? Тип з офісу внизу впустив.

Очі Вордла вмить притягнув букет на столі в Робін.

— День народження?

— Ні,— відрубала вона.— Хтось із вас хоче кави?

— Я сам приготую,— відповів Страйк, ідучи до чайника.— Вордл нам хоче дещо показати.

У Робін упало серце: невже полісмен її випередив? От чого вона не подзвонила Страйкові в суботу ввечері, щойно сама дізналася? Вордл опустився на диван зі штучної шкіри, який щоразу ніби пердів, як на нього сідала людина з певною вагою. Поліціянт аж здригнувся; сторожко посовавшись, він розгорнув папку.

— Виявляється, Келсі дописувала на вебсайті для інших людей, які бажають відрізати собі кінцівки,— сказав Вордл до Робін.

Робін сіла на звичне місце за столом. Поліціянта не стало видно за ружами; Робін нетерпляче схопила букет і поклала його на підлогу.

— Вона згадувала про Страйка,— провадив Вордл.— Питала, чи хтось щось про нього знає.

— І називала себе Немакудипіти, так? — спитала Робін, намагаючись говорити буденним тоном. Вордл здивовано звів очі, Страйк розвернувся, не донісши ложку до банки.

— Так,— відповів поліціянт, не зводячи з неї очей.— Звідки ти дізналася?

— Я знайшла той форум на вихідних,— відповіла Робін.— Ще подумала, що користувач Немакудипіти — то, мабуть, дівчина, що написала листа.

— Божечки,— мовив Вордл, переводячи погляд з Робін на Страйка.— Ми маємо запросити її до себе на роботу.

— У неї є робота,— заявив Страйка.— Кажи далі. Келсі дописувала на форумі...

— Так, і кінець кінцем обмінялася електронними адресами з оцими двома. Нічого аж такого корисного, але ми намагаємося з’ясувати, чи вона дійсно з ними зустрічалася — ну, в реальному житті,— відповів Вордл.

Страйкові спало на думку: як дивно, що ця фраза, яка в дитинстві позначала розбіжність між світом ігор і фантазії та нудним дорослим світом фактів, тепер вживається на позначення життя, яким людина живе поза інтернетом. Він передав Вордлу і Робін їхню каву, тоді пішов до кабінету і приніс собі стілець — не хотілося сидіти на пердливому дивані поруч з Вордлом.

Коли повернувся, Вордл показував Робін роздруковані скріншоти фейсбучних сторінок двох людей.

Робін уважно їх роздивилася, тоді передала Страйкові. Одна сторінка належала огрядній молодій жінці з круглим блідим обличчям, купою шпильок у чорному волоссі, в окулярах. Другий був білявий хлопець років двадцятьох з косими очима.

— Оця пише про свою «трансвалідність», хай що воно таке, а оцей по всіх форумах просить допомогти йому відрізати від себе те і се. Як на мене, в обох серйозні проблеми. Впізнаєте котрогось?

Страйк похитав головою. Робін теж. Вордл зітхнув і забрав роздруківки.

— Вцілив у молоко.

— А що інші чоловіки, з якими вона могла спілкуватися? Хлопці, викладачі з коледжу? — спитав Страйк, згадуючи питання, які спали йому на думку в суботу.