Кар'єра лиходія

Я — ветеран Британської армії, який страждає на псоріатичний артрит. Збираю гроші на дослідження цього захворювання. Будь ласка, дайте скільки можете.

Сторінку було створено три роки тому. Лейнг зібрав нуль відсотків від суми в тисячу фунтів, яку планував зібрати.

— І жодних тобі побрехеньок, мовляв, зроблю заради грошей те і се,— відзначив Страйк.— «Дайте мені», та й по тому.

— Не «мені»,— заперечила Робін з підлоги, де кухонною серветкою витирала розлиту воду.— Він збирає кошти на дослідження.

— За його словами.

Страйк зіщулив очі, придивляючись до обрисів за спиною Лейнга.

— Тобі це нічого не нагадує? Оті вікна за його спиною?

— Я спершу подумала про Корнішон,— відповіла Робін,— але малюнок інакший.

— І жодного слова про місце проживання,— сказав Страйк, клацаючи по всій сторінці у пошуках прихованої інформації.— У платформи десь мають бути відомості про нього.

— Якось ніколи не спадає на думку, що й лиходій може захворіти,— мовила Робін і глянула на годинник.— За п’ятнадцять хвилин маю починати стеження за Платиною. Треба йти.

— Так,— кивнув Страйк, не зводячи очей з фотографії Лейнга.— Будь на зв’язку... о, так. Треба, щоб ти дещо для мене зробила,— він витягнув з кишені мобільник.— Брокбенк.

— Ти таки гадаєш, що це може бути він? — спитала Робін, не до кінця надягнувши куртку.

— Можливо. Я хочу, щоб ти йому подзвонила, назвалася Венецією Галл і повторила оте все про завдання шкоди здоров’ю.

— О. Гаразд,— відповіла Робін, дістала власний мобільний і записала номер, який показав їй Страйк. Проте під маскою буденного спокою вона відчувала захват. Венеція була її власним творінням, її вигадкою, і от Страйк цілий напрям розслідування віддає в її руки.

Робін уже пройшла половину Денмарк-стріт, коли згадала, що серед пошарпаних тепер троянд була листівка — і що вона так і лишилася непрочитаною.

32

What’s that in the corner? It’s too dark to see.

Blue Oyster Cult, “After Dark”[27]

Цілий день оточена гуркотом машин і гучними голосами, Робін знайшла нагоду подзвонити Ноелю Брокбенку лише о п’ятій годині. Прослідкувавши, як завше, що Платина зайшла на роботу, Робін пішла до японського ресторану біля стрип-клубу, взяла зелений чай і сіла за тихий столик у кутку. Там заждала п’ять хвилин, кажучи собі, що коли Брокбенк і почує якийсь гамір, це буде схоже на звуки залюдненого офісу поруч з проїжджою вулицею; тоді набрала номер. Серце шалено калатало.

Номер і досі обслуговувався. Двадцять секунд Робін слухала дзвінки, і коли вже вирішила, що слухавки не візьмуть, слухавку взяли.

З того боку важко засопіли. Робін завмерла, притиснувши телефон до вуха. Тоді аж підскочила, бо почувся пронизливий голос малої дитини:

— ПРИВІТ!

— Привіт? — обережно озвалася Робін.

Десь на тлі почувся притишений жіночий голос:

— Що там у тебе, Захаро?

Якесь дряпання, а тоді вже набагато гучніше:

— Це ж Ноелів, він якраз його шу...

Зв’язок обірвався. Робін обережно відклала телефон. Серце і досі калатало. Вона майже бачила липкий дитячий пальчик, який випадково обірвав дзвінок.

Телефон завібрував у руці: з номера Брокбенка передзвонювали. Робін глибоко вдихнула і взяла слухавку.

— Вітаю, це Венеція Галл.

— Га? — спитав жіночий голос.

— Венеція Галл з агенції «Гардакр і Галл»,— пояснила Робін.

— Га? — знову перепитала жінка.— Це ви щойно дзвонили?

Вимова в жінки була лондонська. У Робін пересохло в роті.

— Так, дзвонила,— відповіла Робін у ролі Венеції.— Я шукаю містера Ноеля Брокбенка.

— А нащо?

Витримавши ледь відчутну паузу, Робін поцікавилася:

— Чи можу я дізнатися, з ким розмовляю?

— Нащо? — жіночий голос звучав чимдалі більш войовничо.— Ви хто?

— Мене звати Венеція Галл,— мовила Робін,— і я юристка, яка спеціалізується на компенсаціях за заподіяння шкоди здоров’ю.

Просто перед нею всілася парочка і почала гучно розмовляти італійською.

— Га? — знову спитала жінка на тому кінці.

Подумки клянучи сусідів, Робін підвищила голос і повідала ту саму байку, яку розповідала Голлі в Барроу.

— Гроші для нього? — спитала невідома жінка вже набагато менш ворожим голосом.

— Так, якщо виграємо справу,— відповіла Робін.— Чи можу я спитати...

— А як ви про нього дізналися?

— Натрапили на досьє містера Брокбенка, коли досліджували інші...

— А багато грошей?

— Залежить від ряду факторів,— глибоко зітхнула Робін.— А де містер Брокбенк?

— На роботі.

— Можна спитати, де...

— Я скажу, щоб він вам подзвонив. На цей номер, так?

— Так, будь ласка,— відповіла Робін.— Я буду в офісі завтра з дев’ятої години.

— Венеція... як там вас, кажете?

Робін ще раз назвала їй ім’я.

— А, ну гаразд. Скажу, щоб подзвонив. Бувайте.

Ідучи до метро, Робін подзвонила Страйку, щоб розповісти новини, але в нього було зайнято.