Кар'єра лиходія

Знову задзвонив мобільний. Робін потягнула телефон з кишені плаща, гадаючи, що то Страйк, але тут аж у животі закрутило: Брокбенк. Глибоко зітхнувши, Робін відповіла.

— Венеція Галл.

— Юристка, га?

Робін не уявляла, який голос чекає почути. Той чоловік у її уяві набув монструозного вигляду: ґвалтівник дітей, головоріз із видовженою щелепою, розбитою пляшкою і удаваною (на Страйкову думку) амнезією. Голос у Брокбенка був низький, а акцент, хай не такий сильний, як у його близнючки,— виразно барровський.

— Так,— відповіла Робін.— Ви — містер Брокбенк?

— Авжеж, то я.

У мовчанні його було щось загрозливе. Робін поспіхом розповіла свою байку про компенсацію, яку Брокбенк, можливо, отримає, якщо погодиться зустрітися. Коли Робін замовкла, він не відповів. Робін тримала себе у руках: Венеція Галл — панянка самовпевнена і не спішитиме заповнювати паузу. Але тріск телефонної лінії між ними лякав її.

— А як ви ото про нас дізналися, га?

— Ми натрапили на ваше досьє під час вивчення...

— І що ви ото там вивчали?

Звідки у Робін це відчуття загрози? Брокбенк аж ніяк не може бути поруч; проте вона уважно роздивлялася все навколо. Залита сонцем гарна вулиця була безлюдна.

— Ми вивчали подібні отримані поза бойовими діями травми в інших військовослужбовців,— провадила вона, жалкуючи, що говорить таким тоненьким голоском.

Знов мовчанка. З-за рогу з’явилася машина і поїхала в її бік.

«От чорт»,— з відчаєм подумала Робін, зрозумівши, що за кермом — навіженець-батько, за яким вона мала б стежити непомітно. Коли Робін розвернулася до машини, Тато-Вар’ято глянув їй просто в обличчя. Робін нахилила голову і повільно пішла геть від школи.

— І що мені ото тепер робити, га? — запитав Ноель Брокбенк в її вусі.

— Чи можемо ми зустрітися і поговорити про вашу історію? — спитала Робін. У неї аж у грудях боліло, так сильно калатало серце.

— Та ви ж наче читали ту історію? — озвався він, і в Робін аж волоски на шиї стали сторчма.— Скотина на ім’я Кемерон Страйк влаштувала нам травму мозку.

— Так, я це пам’ятаю з вашого досьє,— задихано відповіла Робін,— але важливо дати свідчення, щоб ми могли...

— Свідчення?

Пауза — раптом дуже небезпечна.

— Ви там не шпиги?

Північанка Робін Еллакотт зрозуміла; а от лондонка Венеція Галл — заледве. «Шпигами» на півночі називали поліцію.

— Не... прошу? — спитала вона, з усієї сили імітуючи ввічливий подив.

Тато-Вар’ято зупинив машину біля помешкання колишньої дружини. За мить виходять його сини разом з нянькою — підуть гратися до друзів. Якщо батько до них підійде, Робін має зробити фото. Вона провалює роботу, за яку платять гроші; треба фіксувати дії Тата-Вар’ята.

— Поліція,— агресивно пояснив Брокбенк.

— Поліція? — перепитала Робін, досі стараючись розігрувати суміш подиву і цікавості.— Звісно, ні.

— Точно? Певна?

Розчахнулися двері помешкання дружини Тата-Вар’ята. Робін побачила руде волосся няньки, почула, як відчиняються дверцята машини. Змусила себе говорити здивованим, ображеним тоном.

— Абсолютно певна. Містере Брокбенк, якщо ви не зацікавлені...

Рука, що тримала телефон, трохи спітніла. А тоді він заскочив її зненацька, сказавши:

— Ну гаразд, зустріньмося.

— Чудово,— мовила Робін; нянька виводила двох маленьких хлопчиків на тротуар.— Де вас шукати?

— У Шордичі,— відповів Брокбенк.

Кожнісінький нерв у Робін ніби задзвенів. То він у Лондоні!

— Отже, де б вам було зручно...

— Що то за звук?

Нянька кричала на Тата-Вар’ята, який наступав на неї та на дітей. Один з його синів почав ридати.

— О, та я, власне... сьогодні моя черга забирати синів зі школи,— відповіла Робін, перегукуючи ґвалт й плач.

Знову мовчанка на тому боці. Практична Венеція Галл точно порушила б її, але Робін паралізував страх — безпідставний, повторювала вона собі.

А тоді Брокбенк заговорив голосом таким загрозливим, якого вона ще не чула — головно тому, що він жебонів словами, так близько притуливши губи до телефону, що ніби дихав їй у вухо.

— Маленька, а я тебе не знаю?

Робін спробувала відповісти, але не змогла зронити жодного звуку. Зв’язок обірвався.

33

Then the door was open and the wind appeared...

Blue Oyster Cult, “(Don’t Fear) The Reaper”[28]

— Напартолила я з Брокбенком,— сказала Робін.— Мені дуже шкода — але я гадки не маю, як це сталося! А ще я не сфотографувала Тата-Вар’ята, бо була надто близько.

Була дев’ята ранку, п’ятниця; Страйк прийшов не з верхнього поверху, а з вулиці, у вуличному одязі й знов з наплічником. Робін чула, як він наспівує, піднімаючись сходами. Знову ночував у Елін. Робін дзвонила йому напередодні, щоб розповісти про свій дзвінок Брокбенку, але Страйк не мав змоги довго розмовляти і пообіцяв поговорити сьогодні.

— Та забудь про Тата-Вар’ята. Наступного дня його візьмемо,— відповів Страйк, вмикаючи чайник.— І з Брокбенком ти все добре зробила. Ми знаємо, що він у Шордичі, знаємо, що не забув мене і що він запідозрив, чи не з поліції ти. Чому — через те, що грався з дівчатками тут і там, чи через те, що нещодавно порубав на шматки дівчину-підлітка?