Кар'єра лиходія

Відколи Брокбенк сказав їй у вухо ті останні шість слів, Робін трохи трусило. Минулого вечора вони з Метью майже не розмовляли, і не маючи можливості вилити на когось не до кінця зрозуміле відчуття вразливості, Робін усі надії поклала на сьогоднішню розмову зі Страйком, на змогу обговорити ті шість зловісних слів: «Маленька, а я тебе не знаю?» Сьогодні Робін рада була би бачити серйозного сторожкого Страйка, який сприйняв надіслану ногу як погрозу і наказав їй не ходити поночі. Чоловік, який бадьоро робив собі каву й буденним тоном говорив про знущання з дітей і про вбивство, геть її не втішав. Він гадки не мав, який голос був у Брокбенка, коли той туркотів їй на вухо.

— Ми знаємо про Брокбенка ще дещо,— задушеним голосом вимовила Робін.— Він живе з маленькою дівчинкою.

— Може, і не живе. Ми не знаємо, де він лишив телефон.

— Гаразд,— відповіла Робін, напружившись ще більше.— Якщо ти наполягаєш на педантичності: ми знаємо, що він перебуває у близькому контакті з маленькою дівчинкою.

Вона відвернулася, вдавши, що хоче дати раду листам, які перед приїздом зібрала з килимка під дверима. Той факт, що Страйк прийшов наспівуючи, її дратував. Мабуть, ніч з Елін стала жаданим відпочинком — він там розвіявся, поновив сили. Робін і сама хотіла б відпочити від своїх гіпер-сторожких днів і вечорів, заповнених холодною тишею. Думка, що це обурення ірраціональне, анітрохи його не зменшила. Робін схопила зі столу присмертні троянди в сухому поліетиленовому пакеті й жбурнула букет у смітник.

— Ми нічим не можемо допомогти тій малій,— сказав Страйк. Робін протяв приємний укол гніву.

— Ну, тоді й хвилюватися нема чого,— огризнулася вона.

Намагаючись витягнути рахунок з конверта, вона випадково порвала все надвоє.

— Гадаєш, то єдина дитина, що ризикує, перебуваючи поруч з ґвалтівником? Та їх сотні — просто в цю саму мить, тут, у Лондоні.

Робін, яка майже чекала, що тепер, коли вона свій гнів усвідомила, він ущухне, озирнулася. Страйк дивився на неї, примруживши очі — без співчуття.

— Переймайся скільки хочеш, але ти просто марнуєш енергію. Ти нічого не можеш зробити для тієї дитини. Брокбенка ніде не записано. Ні за що не засуджено. Ми навіть не знаємо, де вона чи як її...

— Її звати Захара,— сказала Робін.

І з жахом зрозуміла, що не говорить, а задушено пищить, що обличчя в неї червоне, в повіки вдарили сльози. Вона знов відвернулася — хоч і недостатньо швидко.

— Слухай,— м’яко мовив Страйк, але Робін дико махнула рукою, змушуючи його мовчати. Вона відмовлялася зриватися; трималася на самій можливості рухатися вперед, робити свою роботу далі.

— Я в нормі,— вимовила вона крізь зціплені зуби.— В нормі. Забудь.

Вона тепер не могла зізнатися, що Брокбенкове прощання здалося їй на диво погрозливим. «Маленька» — ось як він її назвав. Ніяка вона не маленька! Вона не зломлена, вона не дитина — вже ні,— але Захара, хай хто вона така...

Вона почула, як Страйк вийшов на сходовий майданчик, а тоді перед нею — від сліз усе пливло перед очима — з’явився великий рулон туалетного паперу.

— Дякую,— нерозбірливо сказала Робін, взяла папір зі Страйкової руки і висякалася.

Кілька хвилин тривала мовчанка. Робін час до часу промокала очі й сякалася, уникаючи погляду Страйка, а той уперто лишався у приймальні, не бажаючи йти до свого кабінету.

— Що? — нарешті не витримала Робін, знову розлютившись — просто тому, що він ото стоїть і дивиться.

Страйк широко всміхнувся. Попри все, Робін раптом відчула бажання засміятися.

— Ти тут весь ранок стоятимеш? — спитала вона, намагаючись говорити сердитим тоном.

— Hi,— відповів Страйк, досі всміхаючись.— Просто хотів тобі дещо показати.

Він покопався в наплічнику і видобув глянцевий проспект — рекламу нерухомості.

— Це від Елін,— пояснив він.— Учора ходила дивитися той комплекс. Хоче купити там квартиру.

Де й подівся весь сміх. З якого дива Страйк вирішив, що Робін це підбадьорить — новина, що його подружка планує купити абсурдно дорогу квартиру? Чи, може, він хоче оголосити (крихкий настрій Робін почав розвалюватися), що вони з Елін тепер житимуть разом? Перед очима промайнуло, ніби кадри з кінофільму: квартира нагорі порожня, Страйк живе у розкошах, вона сама — в якійсь коробочці на краю Лондона шепоче в мобільний, щоб власниця-веганка, бува, не почула.

Страйк поклав брошуру на стіл перед нею. На обкладинці була висока модерна вежа, увінчана дивним, схожим на щит обличчям, у якого трьома очима сиділи турбіни. Фото було підписано: «Комплекс „Ярус”, найжаданіше житло в Лондоні».

— Бачиш? — спитав Страйк.

Його тріумфальний вигляд понад усяку міру засмутив Робін, почасти через те, що зовсім не в стилі Страйка було зловтішатися через чужі розкоші, та не встигла вона нічого сказати, як у двері постукали.

— Чорти б тебе,— з відвертим подивом вимовив Страйк, впускаючи Шпеника. Той зайшов, клацаючи пальцями і несучи з собою знайомий сопух цигаркового диму, канабісу й немитого тіла.

— Я тут був неподалік,— сказав він, несвідомо наслідуючи Ерика Вордла.— Знайшов його тобі, Куше.