Читаем Кар'єра лиходія полностью

Кар'єра лиходія

Шпеник гепнувся на диван зі штучної шкіри, розкинувши ноги, і витягнув пачку «Мейферзу».

— Знайшов Віттакера? — спитав Страйк, охоплений головно шоком від того, що Шпеник устав так рано вранці.

— А кого ше я міг знайти? — поцікавився Шпеник, затягуючись цигаркою і відверто насолоджуючись справленим ефектом.— Кетфордський Бродвей. Хата над забігайлівкою. І та шворка з ним живе.

Страйк простягнув долоню і потиснув Шпенику руку. Попри золотий зуб і шрам, який покрутив йому верхню губу, їхній гість усміхався дивно хлоп’ячою усмішкою.

— Будеш каву? — спитав у нього Страйк.

— А чо’ ні,— відповів Шпеник, явно налаштований насолодитися сяйвом свого тріумфу.— Еге ж? — весело додав він, звертаючись до Робін.

— Так, дякую,— скуто всміхнулася та і повернулася до невідкритих листів.

— Ось тобі й пощастило,— стиха мовив до Робін Страйк, поки гуркотів чайник, а Шпеник, нічого не помічаючи, курив і дивився повідомлення на телефоні.— Всі троє в Лондоні. Віттакер у Кетфорді, Брокбенк у Шордичі, а Лейнг, як нам тепер відомо, в Елефант-енд-Каслі — чи принаймні був там три місяці тому.

Робін погодилася була, а тоді зрозуміла, що не розуміє.

— Звідки ми знаємо, що Лейнг в Елефант-енд-Каслі?

Страйк постукав по глянцевому проспекту на столі перед нею.

— А нащо б я це тобі показував?

Робін не уявляла, про що це він. Не розуміючи, кілька секунд дивилася на проспект, а тоді його значення нарешті дійшло до неї. Срібні панелі пересипали уривчасті лінії темних вікон по всій поверхні заокругленої колони: це тло виднілося за Лейнгом, який стояв на бетонному балконі.

— О,— слабким голосом вимовила вона.

Страйк не збирається жити з Елін. Робін не розуміла, чому знову червоніє. Емоції, здається, геть не коряться їй. Що це з нею взагалі таке? Вона крутнулася на комп’ютерному стільці й знов зосередилася на пошті, ховаючи обличчя від обох чоловіків.

— Не знаю, чи при мені досить бабосів, щоб тобі заплатити, Шпенику,— сказав Страйк, зазираючи в гаманець.— Прогуляюся з тобою до банкомата.

— Без проблем,— відповів Шпеник і нахилився над смітником біля столу Робін, щоб струснути попіл.— Треба поміч з Віттакером — ти знаєш, де мене шукати.

— Так, дякую. Але гадаю, що я сам упораюся.

Робін потягнулася до останнього конверта у стосі — жосткого, з якимось потовщенням у кутку, ніби там була поштівка з якимсь незвичним елементом. Починаючи відкривати листа, Робін помітила, що його адресовано їй, а не Страйку. Вона зупинилася, з сумнівом глянула на конверт. На ньому були надруковані її ім’я й адреса офісу. Штамп центрального Лондона; надіслано напередодні.

Голоси Страйка і Шпеника підносилися й опадали, але вона не чула, що вони говорять.

«Це нічого,— сказала до себе Робін.— Ти перенервувала. Це не може статися знову».

Ковтнувши клубок у горлі, вона розпечатала конверт і обережно дістала листівку.

Там була репродукція картини Джека Веттріано; білявка у профіль сидить на стільці, оповитому чохлом. Вона тримає у руках чашку чаю, а довгі ноги в панчохах і туфлях на шпильці схрестила й поклала на табурет перед собою. Спереду на картці нічого не було. Предмет, який крізь конверт намацала Робін, було прикріплено з внутрішнього боку.

Страйк і Шпеник усе говорили. У ніздрі їй ударив запах гниття, перебивши сопух від Шпеникового тіла.

— О Боже,— тихо вимовила Робін, але жоден з чоловіків її не почув. Вона перевернула листівку з роботою Веттріано.

На звороті листівки у кутку було скотчем прикріплено підгнилий палець з ноги.

І ретельно, великими літерами видруковано слова:

ВОНА ПРЕГАРНА, МОВ НОГА

Робін кинула листівку на стіл і підскочила. Ніби у сповільненій зйомці, розвернулася до Страйка. Той глянув на її вражене обличчя, тоді на безсоромний предмет на столі.

— Відійди звідти.

Робін скорилася. Гі трусило, нудило; кортіло, щоб тут не було Шпеника.

— Шо? — повторював Шпеник.— Шо? Шо там? Шо?

— Хтось надіслав мені відрізаний палець,— відповіла Робін зібраним голосом, який їй не належав.

— Та ти в біса жартуєш,— сказав Шпеник, зі щирою цікавістю рушаючи вперед.

Страйк фізично не дав Шпенику взяти листівку, яка лежала там, де випала з пальців Робін. Страйк упізнав фразу «Вона прегарна, мов нога». То була назва іншої пісні «Блу ойсте калт».

— Я подзвоню Вордлу,— сказав Страйк, але замість потягнутися по мобільний, надряпав чотиризначний код на папірці й вийняв з гаманця кредитку.— Робін, ходи зі Шпеником і зніми йому грошей, а тоді повертайся.

Робін узяла записку і картку, до смішного вдячна за можливість вийти на свіже повітря.

— І, Шпенику,— різко сказав Страйк, коли Робін і Шпеник підійшли до скляних дверей,— приведеш її назад, добре? Проведеш її до офісу.

— Зроблю, Куше,— озвався Шпеник, якого — як завжди — підбадьорили дивина, дія, присмак небезпеки.