Кар'єра лиходія

— Ну, за словами сестри, Келсі мала таємничого бойфренда, з яким родину не знайомила. Гейзел не вірить у його існування. Ми говорили з кількома подругами Келсі з коледжу. Жодна не бачила ніякого бойфренда, але це питання ми ще вивчаємо. І щодо Гейзел,— додав Вордл. Узяв свою каву, зробив ковток, тоді провадив: — Я пообіцяв переказати тобі. Вона хоче з тобою зустрітися.

— Зі мною? — здивувався Страйк.— Нащо?

— Гадки не маю,— відповів Вордл.— Мабуть, хоче виправдатися перед усіма і кожним. Вона в суцільному шоці.

— Виправдатися?

— Її гризе провина за те, що не сприймала ті фантазії про ногу серйозно, гадала, що дівчина просто хоче уваги. Гейзел думає, що це тому Келсі пішла шукати допомоги деінде.

— Вона розуміє, що я не відповідав на листи Келсі? Що насправді не мав з нею жодних контактів?

— Так, так, я їй пояснив. Але вона все одно хоче з тобою поговорити. Не знаю,— додав Вордл трохи нетерпляче,— от тобі надіслали ногу її сестри — ти сам знаєш, як люди поводяться в шоковому стані. Плюс це ж ти, так? — додав Вордл з тінню образи у голосі.— Мабуть, жінка думає, що Диво-Детектив розкриє справу, поки поліція пасе задніх.

Страйк і Робін старалися не дивитися одне на одного, а Вордл пробурчав:

— Ми могли б і краще повестися з Гейзел. Наші хлопці допитували її хлопця агресивно, їй не сподобалося. Вона стала ніби захищатися. Мабуть, хоче мати тебе в доступі: ти ж детектив, який уже рятував безневинних людей від тюрми.

Страйк вирішив не зважати на ображений тон.

— Звісно ж, ми мусили допитати типа, який з нею жив,— додав Вордл, пояснюючи ситуацію для Робін.— Така процедура.

— Так,— кивнула Робін.— Звичайно.

— І більше чоловіків у житті Келсі не було — тільки сестрин хлопець і, можливо, свій бойфренд? — спитав Страйк.

— Вона спілкувалася з психологом — худим чорним типом, який на вихідні, коли її вбили, їздив до рідних у Брістоль. І є ще її лідер церковного об’єднання молоді на ім’я Даррел,— додав Вордл,— товстун у комбінезоні. Під час розмови всі очі виплакав. У неділю був у церкві, поводився нормально; іншого алібі не має, але я не уявляю, щоб він взяв різницький ніж. Більше нікого ми не знаємо. На її курсі вчилися суцільно дівчата.

— І в церковному об’єднанні хлопців не було?

— Теж майже суцільно дівчата. Найстаршому хлопцю чотирнадцять років.

— Якщо я зустрінуся з Гейзел, як до цього поставиться поліція? — спитав Страйк.

— Ми не можемо тобі заборонити,— знизав плечима Вордл.— Особисто я — «за», бо, може, ти щось цікаве розвідаєш, але не думаю, що там щось лишилося. Ми з усіма побалакали, обшукали кімнату Келсі, взяли її ноутбук, і я ладен об заклад битися, що ніхто з допитаних нами нічого не знав. Вони всі гадали, що вона поїхала на практику від коледжу.

Подякувавши за каву і тепло всміхнувшись Робін (та не дуже заусміхалася у відповідь), Вордл пішов.

— І жодного слова про Брокбенка, Лейнга чи Віттакера,— буркнув Страйк, коли гупання Вордлових кроків стихло.— А ти мені навіть не казала, що винюхуєш щось у мережі,— дорікнув він Робін.

— У мене не було доказів, що саме та дівчина написала листа,— відповіла Робін,— але мені дійсно спало на думку, що Келсі могла шукати підтримки в інтернеті.

Страйк зіп’явся на ноги, взяв горнятко з її столу і вже йшов до дверей, коли Робін обурено спитала:

— А тобі не цікаво дізнатися, про що саме я тобі хотіла розповісти?

Страйк здивовано озирнувся.

— А то не воно було?

— Ні!

— Ну?

— Гадаю, я знайшла Дональда Лейнга.

Страйк не відповів, тільки спантеличено завмер з горнятками у руках.

— Ти... що? Як?

Робін увімкнула свій комп’ютер, поманила Страйка ближче і заклацала клавіатурою. Страйк підійшов, зазирнув їй за плече.

— Спершу,— почала Робін,— я розібралася, що то за псоріатичний артрит. Тоді... глянь.

Вона відкрила сторінку благодійної платформи «JustGiving». З маленького фото у верхній частині на них сердито дивився чоловік.

— Щоб мене, та це ж він! — вигукнув Страйк так голосно, що Робін аж підскочила. Він відставив горнятка й підтягнув свого стільця ближче до монітора. І зачепив троянди Робін.

— Чорт... вибач...

— Та байдуже,— озвалася Робін.— Сідай сюди, я їх приберу.

Вона підвелася, а Страйк посів її місце на комп’ютерному стільці.

Фото було маленьке, і Страйк двічі клацнув по ньому, щоб збільшити. Шотландець стояв на якомусь тісному балкончику з балюстрадою зеленого скла — неусміхнений, з милицею під правою пахвою. Лінія волосся на лобі й досі була низька, але коротка шорстка чуприна уже не нагадувала лисяче хутро, потемнівши з плином років. Чисто виголене обличчя вкривали віспини. Саме обличчя було уже не таке опухле, як на фото, які дала Лорейн, але Лейнг набрав вагу відтоді, коли був як мармуровий Атлант і вкусив Страйка за обличчя на боксерському ринзі. На ньому була жовта футболка, на руці — татуювання жовтої троянди, але доповнене: тепер квітку протинав кинджал, і до зап’ястка збігали краплини крові. За спиною Лейнга виднілися рвані обриси чорно-срібних вікон.

Він користувався справжнім іменем:

Дональд Лейнг просить про допомогу.