Кар'єра лиходія

— ...і Ричі оце прийшов до нас після аварії, і от Рей гадає, що від того Келсі це й спало на думку. Він гадає, що вона планувала щось зробити собі з ногою, а тоді сказати, що теж потрапила в аварію.

— А Ричі не може бути її хлопцем? — спитав Страйк.

— Ричі! Та він трохи дурнуватий. Він би нам сказав. І Келсі все одно його ледве знала. То все фантазія. Гадаю, Рей правий. Вона планувала знову щось зробити зі своєю ногою і прикинутися, ніби впала з мотоцикла якогось хлопця.

Теорія, вирішив Страйк, була би пречудова, якби Келсі лежала десь у шпиталі, прикидаючись, що розбилася на мотоциклі, й відмовляючись розповідали бодай щось, бо буцімто захищає вигаданого друга. Він віддав Реєві належне — саме такий план спав би на думку шістнадцятилітній: небезпечна суміш грандіозності й недалекоглядності. Однак тепер були сумніви. Може, Келсі й планувала сфабрикувати аварію на мотоциклі, але з усього виходило, що цей план вона облишила і натомість написала Страйкові, питаючи, як здихатися ноги.

З іншого боку, це вперше було вказано на зв’язок між Келсі та якимсь мотоциклістом, і Страйка зацікавила цілковита переконаність Гейзел у тому, що бойфренд вигаданий.

— Ну, на виховательку заледве вчиться хоч один хлопець,— пояснила Гейзел,— а де б ще вона з ним познайомилася? Найл! У школі в неї хлопця не було. Вона ходила до психолога і ще іноді до церкви при дорозі, там є молодіжний гурток... але звідки там Найл-мотоцикліст? — провадила Гейзел.— Поліція перевірила, розпитала друзів Келсі — може, щось знають. Даррел, керівник гуртка, так засмутився! Рей сьогодні вранці бачив його, коли повертався додому. Каже, Даррел розридався, коли побачив його на вулиці.

Страйк хотів би зробити нотатки, але розумів, що це зіпсує довірчу атмосферу, яку він старався виплекати.

— А хто це — Даррел?

— Він тут геть ні до чого. Працює з молоддю в церкві. Сам з Бредфорда,— загадково додала Гейзел,— і Рей упевнений, що він ґей.

— А вона не говорила про свою...— Страйк завагався, не знаючи, як це назвати.— Про свою проблему з ногою?

— Зі мною — ні,— сумно озвалася Гейзел.— Я того не слухала, чути не хотіла, терпіти не могла. Вона мені розповіла, коли ще мала чотирнадцять років, а я їй і сказала, що думаю. Що то вона просто уваги хоче, та й по тому.

— У неї на нозі був давній шрам. Звідки то?

— Сама те зробила, коли загинула мама. Наче мало мені було біди. Обкрутила дротом, хотіла перепинити кровообіг.

Вираз на обличчі Гейзел видався Страйкові сумішшю огиди та гніву.

— Коли мама і Малкольм загинули, вона була в машині, на задньому сидінні. Довелося знайти їй психолога і все таке. Він гадав, що то був крик про допомогу — ну, ота її дія з ногою. Горе. Провина того, хто вижив, не пригадаю вже. Але Келсі казала, що це не так, що вона вже давно хотіла позбутися ноги... не знаю! — додала Гейзел, енергійно трусячи головою.

— Келсі з кимсь ще про це говорила? З Реєм?

— Так, трішки. Тобто він знав, що вона за фрукт. Коли ми з ним зійшлися і він тільки до нас в’їхав, Келсі йому розповідала казна-що — серед іншого, що її тато був шпигун і тому сталася аварія, і не знаю яку ще маячню. Рей знав, що вона за фрукт, але не сердився. Просто змінював тему, питав про школу і про...

Гейзел темно і негарно почервоніла.

— Я вам скажу, чого вона хотіла,— зірвалася вона.— Сидіти у возику, щоб її возили, мов дитину, балували... бути в центрі уваги. Ось і все. Я знайшла щоденник, десь рік тому. Вона там таке писала, вигадувала, фантазувала... дурня, та й годі!

— Наприклад? — спитав Страйк.

— Як їй відріжуть ногу, а тоді на возику привезуть під сцену до «Ван дайрекшн», а вони спустяться й упадатимуть коло неї, бо ж дівчина — інвалід,— видихнула Гейзел.— Тільки уявіть. Бридота! Є дійсно інваліди, які в житті того не хотіли. Я — медсестра, я знаю. Я їх постійно бачу. Ну,— додала вона, глянувши Страйкові на ноги,— вам і розповідати не треба. Ви ж того не робили, правда? — раптом у лоба спитала вона.— Ви не... ви не відрізали... не робили цього самі собі?

Чи не тому вона хотіла з ним зустрітися? Страйк подумав, що неясно й підсвідомо Гейзел шукає орієнтир у морі, де раптом опинилася, і прагне довести — хай навіть сестра уже мертва і не здатна зрозуміти,— що люди такого собі не роблять. Принаймні не роблять у справжньому світі, де охайно розкладено подушки, а інвалідність — то нещасна випадковість, яка трапляється, коли падають стіни і вибухають машини.

— Ні,— відповів він.— Вибухом відірвало.