Хіба ревуть воли, як ясла повні

- Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ,-зачав дід.-Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька у горниці лакеєм до панича… Розказували, що твоїй, бабі старий пан ко тів ласку зробити,- та взяв та й приставив до свого сина твогобатька-Він був собі якийсь~малйй, пузд-ТражуватййТюлізний… та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить - не ходить, слухать - не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці… так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… - "На стайню його!.." - Узяли його лакеї на стайню,-та так. оджарили, що ні лягти, ні сісти… Тоді йому уже нікому було й пожалітися; батько у винниці в казані скипів,-упав якось у казан,- а мати з холери вмерла… Ото, як одшква-рили його, то вже він ніколи не бився - тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та видурює з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай,- таки з двору кучер,- то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ поплентався на Дін до дядьків,- та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів прашпорт та покинув жінку, дітей й оселю - приплівся сюди. Його прийняли у козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір'ю. Літ зо двоє, може, пожив,- та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто він такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, н а ш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте,- мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали у москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало… Дід удвох з Грицьком й отару зайняли.

- Ану, рушай! додому час! - гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п'яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті…

- Так отакий мій батько був, мамо?

- Який?

Чіпка почав розказувати…

- Такий же…

- Чому ж ви мені давно цього не казали?

- То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав…

- Нічого…- нешвидко вже одмовив та й знову замовк.

Сумно стало у хаті, як у льоху… Чіпка сидів на.лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… якби його так намалювати,-сказали б: то не чоловік сидить, то-сам сум! Мотря, дивлячись на його Іта згадавши давнє, тихо плакала…

- Ні! Недобре зробив батько,- глухо якось, з протягом, почав Чіпка…- Ні… не гаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..

- Кого, сину?

- Панів! - одказав твердо Чіпка.

- Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. У його дум-'"Ред його очима, носився чорним вороном батько… рідний мій тату! - думав він.- Не знав ти долі від самого малку - може, аж до смерті… Ганяла вона '/тебе з одного краю світа на другий; од панського двору до Дону, од Дону - до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? чи порвала його нагайка на шмаття? чи пронизала тебе вража куля у бої!.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, у одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди у далеку чужину, на інший край світу, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, боже наш, боже! Ти - всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… Ти один наглядаєш над землею - і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого - хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… їх засту-,пили от тебе вороги, наші… Т иЬе скараєш їх… ні?!"

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву та тільки стогнав. Силу його під'їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою…

Не пам'ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…

- Чого ти стогнеш, сину? - питає журливо Мотря. Мовчить Чіпка.

- Чи ти нездужаєш? Мовчить.

- Ти спиш, сину? Мовчить.