Хіба ревуть воли, як ясла повні

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, смілого поступу?..

Ой, ні! Життя- що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою у Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п'ятнадцять літ. Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила,- хіба у палючий день вийде, було, з хати, сяде на при-спі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени усе жаліється та жаліється Мотрі:

- Отже, дочко, щось мені погано… Так погано, так поганої Чую, наче у мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й

є вони у мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа-й богу душу оддала.

Лежить баба на столі у хаті. Хрест у руках, свічка в головах… Та ж баба - тільки очі заплющила, РОТ зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшлися люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… "Нема баби…- думає він.- Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто анае?.."

Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, непривітне… Говори, дивись - а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі заклепило… Кидають у землю,- темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв'як плазує - холодний та слизький, аж напинається, аяс звивається, поспішаючи до тіла…

Приліз, приложив свій червоний ротик - як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп'явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там - дивись - і другий пнеться, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвалилася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…

"Ух!.. гидко… страшно!.." Чіпка здригнув. "І від кого се? - запитувала його злякана думка.- Кажуть, від бога?.. Смерть від бога?.. темна німота… червивеє від бога??! Господи боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така (добра була, до всіх добра… І так каратися?.. Чи для.у всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,- тут щось друге, інше…"

Задумався, загадався Чіпка… Зробився - аж страшний, помарнів, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі - і нічого не бачить; клич його - не чує… Аж занепав. Уночі схопиться - одягається, озувається…

- Чіпко! куди ти?'-пита здивована мати.

- Га-а?

- Куди ти?

- Баба кличе… піду до баби…

- Та господь з тобою! Баби немає - умерла…

- А що ж ото?.. слухайте!..- Та й наставить ухо,-слухає…'-О-о-о-о! "Чіпко!.. Чі-п-ко!.." Чуєте?.. - Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається…

- Господь з тобою! куди ти? - хрестить і перейма його Мотря. Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й утишиться, сяде на лаві.

- Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи - сидить… Трохи згодом затіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заводи плачу…

- Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, та вже ніколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися - друга приключка приключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом…

- Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,- каже дід Улас, дивлячись на небо: - коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ - дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи - розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі - як став дощ допікати - збилися докупи, посхиляли голови між ноги та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома робити? А дощ - одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарах ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони усі три під вербою. Сидять - пережидають дощ. Лиско й собі звився коло них бубликом. Сумні усі.

- Так оце, діду, й вам воля прийшла? - питає Чіпка дїда, щоб хоч словом розважитись.

- Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дід.

- Як саме?

~- Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ше два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?..

- Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні,- примовивсь Грицько.