Хіба ревуть воли, як ясла повні

- А куди ви? - підвівши голову, питає дід.- Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…

Дід знову ліг. Скоро й заснув.

Хлопці побігли.

- А хіба жиди Христа мучили? - питає на бігу

Чіпка.

- Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили…

- Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! - нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, го гять…

- Е-е! Жидам ти нічого не зробиш,- каже Грицько,- вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…

- їй-богу?

- їй-богу.

- От, коли б я піймав!…Я б йому голову скрутив, як горобеняті!

Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі - поскручувавши голови, били ґерлиґами… помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся…

- Ач, як угріло! - обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок.- Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…

Дід понюхав.

- А-а.. та й добра ясі - промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге - і зачав "Вівчарика". Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось за-мира, замира,- тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало - та й стихло… вдруге-втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла вниз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі-дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…

- То дід гра,- каже Чіпка.- Ходім до його!

- Ходім. Побігли.

- А, мабуть, час, хлопці, й.овець напувати! -зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг,- де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік - аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком,, Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки,- покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…]

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: "здоровий, а легкодухий"; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані, їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднували… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці… Так - аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: "Пора, хлопці, додому вертати!"

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.

V

Тайна-невтайна

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби - по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п'ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п'ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв; гроші йшли на одежу; ягнята - на прибуток.

- Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! - дякує Мотря богові.- А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…

- Став розуму доходити,- одказує Оришка,- сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з'їсти… спасибі богу!

Отак радіють та богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті у них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висіло та не бовта-лося старе ґноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана - не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелась свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска - біла… Достатків більше, й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосіалося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів,- після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писареві,- одсудили Мотрі землю громадою…

- Не журись. Чіпко,- каже, радіючи, Мотря.- Тепер буде своє жито й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу - на зиму буде!.. Ік різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м'ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!..

Аж помолодшала Мотря, весела стала.