Хіба ревуть воли, як ясла повні

Чіпк.а-йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? - Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, -В-дхщі.. Хоче збагнути"- і засуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо".. Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою - не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімота - сповивають його душу-Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

- Отепер, хлопці, спочинемої

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починав й собі снідати…

Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте - ні хмарочки, ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

"Що там? -дума Чіпка.-Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."

- Діду!

- А що, сину?

- Що там?

- Де?

- У небі?

- Бог…

Задумається Чіпка… Дивиться у небо,- йому так гарно дивитись у його…

- Чи воно, діду, є там люди?

- Де?

- На небі…

- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…

- А хіба хто там був?

- Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

- А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.

- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці.- Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут - усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

- То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як

Вовки голодні… І чого ми тільки нє їмо?.. А воно то все - гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,- ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата - он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата,- добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже - забув і думати, що йому на тім світі буде!..'Лихий його путає-він/і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,- думає він,- бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: во-.на мене ніколи не била; вона мені усього давала, жа-•лувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько-грішний: он як він верхи на барані пре!.."

- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіпка: - не їдь на барані - гріх! А Грицько гика на тпрука на все поле…

- А він на барані їздить? - питає дід.- Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! - свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

- А я, діду, ось скільки -горобенят надрав! - хвалиться.

- Навіщо ж ти їх вадрав? - питає дід, не підводячи голови.

- А щоб оця погань не плодилася!

- Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! - промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.

- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько та й висипав з пазухи голодюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.

- А куди?.. куди?..- закричав. Та - гепі герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою…

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!" - подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

- Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути,- у одній руці зостався тулубець, а в другій - голівка.

- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чіпка…

- А що - жив! а що - жив!..- вторує за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…

- От тепер можна й ґерлиґою,- каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м'ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею..

- Ходім ще драти,-каже Грицько:-там ще є.

- Ходім,- згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.