Хіба ревуть воли, як ясла повні

- Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

- А й бог там?..

- Там, сину…

- А що то за бог, бабусю?

- Бог?.. Бог-батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана умішується у його святе діло,- почина світом каламутити,- то й шле святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить: а як стрільне вогняною стрілою - то блискавка заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго - й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію- карати злого!.. Котить Ілія - небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу…Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймав Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:

- Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й бог мене не поб'є… А отих дітей, що мене били та проганяли - тих бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…

Замовк Чіпка - дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго… Трохи згодом питає баби:

- Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?

- Він, дитино,- він нас годує…

- А чого.ж мама хліб заробляе,-ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого б-буле й їсти?..

- Дурний ти, хлопче! - каже баба.- Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили - як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини - і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя,- та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою - й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то - нічого не робили,- як святі були!

- І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..

- На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки Що з голоду не мерли… Сказано - убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришпі треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: "їсти та й їсти, бабо!"-в одну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: "Не бери ж цього,-наказує Чіпці,-бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає: - хто хліб поїв? - То бозя вкаже пальцем, мати й виб'є… Гляди ж, не бери!" Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ - очей не спускає - їсть. З'їв той шматочок, що баба дала,- ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,- кортить його. Гляне в куток - бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ - все дивиться… Посилає руку, не спускає очей - здається йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу голівкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ - дивиться бозя та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима,- та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв - увесь хліб з'їв та й побіг на грядки до баби. "Бабо! бабо-о!" - гукає.- "Чого, Чіпко? ходи сюди!" - озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка.- "А я, бабо, і той хліб з'їв!" - хвалиться.- "Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: "хто хліб поїв?"-то бозя й скаже…" - "Е… е… бозя, бабо, не бачила… Я повиймав очі, щоб не дивилася!.." І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей немає! Вона так і отетеріла. "Хто це очі повиймав?" - питає в Оришки.-"Де?"-Глянула-справді без очей… Тоді до Чіпки: "Ти очі повиймав?" Сміється: - "Я… Щоб не бачила, як хліб їстиму!" Згадала тоді Ориш-ка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно - дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.