Хіба ревуть воли, як ясла повні

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… "А добре б-дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.."

- - Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.

- Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.

- А птиці?

- І птиці говорять…

- Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…" Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа… Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!" - От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глушило, й людей не жалило!"

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… либоко западали вони у його гаряче серце, а в дуйгі підіймали хвилю горою - з самого споду до верху. Як рій той, гули в дитячій голівоньці; яй завірюха/крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка - поки не засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння - все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було - люди, і все балакало однією мовою… А тепер - ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби - одібрали людську мовуї Вони людей - своїх рідних - повернули у все те.. І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала - і сторонився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували

- Бабусю! - питає раз Оришки.-чи в мене батько був?

- Був, сину.

- Де ж він тепер?

- У москалі пішов. . - Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! - кажуть.

- То - дурні хлопці!

- А хіба що?.. Що то воно - недобре що?

- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

- Я не буду злий, бабусю!..- одказує Чіпка - та й задумається. Трохи перегодя знову питає;

- А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?

- Люди оддали.

- За віщо ж вони оддали його?

- Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

- Чому, бабусю?

- Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи, Чіпку усе зачіпало, усе торкало.Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам.-утішно думяти; а якоюо натоптаною головою вироетя її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову все, що заховала її шестидесятилітня пам'ять А Чіпка не брав - гарбав усе те!

"Оце, було, літком, як зайде вже сонцей спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка - коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав,-іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

- Що то, бабусю? - указує на зорі.

- То? - Зорі.

- Що ж то за зорі?

- То - янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе і;е спіткало. Ото ж - як зірочка покотиться, то душа переставиться… Душа переставиться - й зірочка покотиться - щезне…

- І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

- І твоя є, і моя, й мамина.

- А де ж моя, бабусю? - пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.