Хіба ревуть воли, як ясла повні

Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того,- так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота та й загадався… "Куди його?!" До роду - близького нікого, а далекий - у панській роботі… Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасичем. І - диво! згодився відразу… Робота прийшлася йому по душі.

- Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову… Дріма ранком.

- Лиско! - гука Чіпка.

Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку - і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!"

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини - починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасич - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята - саме ґноття висить на очкурі - позасукувані аж за коліна.

Грицько - козачий син, сирота. -Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв йо,го-до себе в поміч коло отари.

Сідає й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі - чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…

От рипнули двері - показався дід на порозі.

- Уже ви, хлопці, тута?

- Тута.

- А що ж це овець так мало?

- Згонять.

- А ви снідаєте?

- Снідаємо.

- Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається…

Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою… Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні,- замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи,- так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець - ро-темніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець - убір заясніє, усміхається..,

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у руці - малахай.

- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід.

Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

- А-г-у-у… тю-у-у! - гукнув дід.- Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині - і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує - то "бе-е!", то "ме-е!" - кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

- Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм.

- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,- пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати - грало, усміхалося. Як легенькі блискавочки, забігали по землі- його пароси, і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!