Хіба ревуть воли, як ясла повні

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку - і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка,- Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… "Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!.." Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина "надія й утіха"… А нехай, здоровий, зробить що Чіпка,- нехай з'їсть лишній шматок хліба чи покачається в калюжі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються - то її кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі - звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой,(злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би - зміг - ма-і тері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не ба ба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти,- та словом, як повива-(чем, зів'є… За те Чіпка любив бабу; душі не чув у їй.. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати - не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…

IV

Жив-жив!

(Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, У злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться, було, у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори - ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він -"виродок"; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку..І росло лихо в його серці - і виростало до гарячої відплати.котра ни зна ні впину, ні заборони. Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякав-ся/Ю_бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, Чіпка дума, що якщо він добрий, а лихі люди його дратують-…

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:

- Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

- Я вже й сама думаю,- каже Оришка.- Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не поводиться, як другі,- усе самотою, усе собі дома…

- Що ж його на світі робити? - журливо одказує Мотря.- Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби його найняти,- хоч би менше з'їжі… все б таки хоч на одежину зосталося!

- Як зна"ш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла.

Богатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

- А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми,- каже, вернувшись увечері, Мотря.- Годі дома сидіти та хліб переводити-пора й самому заробити!

Чіпка- руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.

- А що, дочко? - стріва її Оришка.

- Зоставила… Коли б то шанувався!

- А може, звикне… Дай-то боже! - потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує - як і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: "Піди, Чіпко, загороду почисть". А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,-узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили - залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника Мотря плаче,- уже не б'є, плаче… Страшно їй, щоб, бу-ва, не позивав Бородай… Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому у рот води налито… Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір'ю.

- Найняти б Чіпку?

- То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна - і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.