Хто вбив Паломіно Молеро?

— Пояснюю вам іще раз, бо ви, бачу, досі цього не втямили. — Полковник розтягував кожне слово так, наче воно було бозна-яке важке. — Військові заклади мають свою юрисдикцію, власні трибунали, де військовослужбовців судять і де їм виносять вирок. Вам не пояснювали цього в поліцейській школі? Що ж, тоді я сам поясню, ще раз. Коли йдеться про якийсь злочин, слідство ведуть самі військові установи. Паломіно Молеро помер за нез’ясованих обставин, поза базою, після втечі з неї. Я подав командуванню відповідний рапорт. Якщо начальство визнає за потрібне, то накаже провести нове розслідування через власні органи або передасть справу до суду. Але без наказу міністерства військово-повітряних сил чи верховного командування збройними силами жоден поліцай не порушить військових законів на базі, якою командую я. Зрозуміло, лейтенанте Сильва? Вам зрозуміло, питаю?

— Цілком зрозуміло, пане полковнику, — відповів лейтенант.

Полковник Міндро рішуче показав на двері:

— Тоді ви вільні.

Цього разу Літума почув, як лейтенант Сильва цокнув підборами й попросив дозволу йти. Він зробив те саме, і обоє вийшли. Кашкети надягли вже надворі. Хоча сонце пряжило ще дужче, ніж доти, і було задушливіше, ніж у кабінеті, повітря Літуму свіжило, бадьорило, і він радів, що опинився на вулиці. Глибоко зітхнув: наче вибрався з буцегарні, хай йому біс! Мовчки крокували до караульні. Цікаво, чи й лейтенант Сильва почував себе пригніченим і ображеним після зустрічі з командиром бази?

В караульні на них чекала нова прикрість: дон Херонімо поїхав. Тож мусили вертати до містечка пішки, принаймні годину сходячи потом і ковтаючи пилюку.

Ступали по шосе так само мовчки, і Літума вирішив: «Після обіду трохи посплю». Він міг спати скільки завгодно, коли завгодно і як завгодно, та й після такого струсу на нього найкраще діяв сон. Шосе собі зміїлося, спускаючись до Талари червоноземом без жодного зеленого кущика, серед каміння і різновеликих скель.

Містечко внизу блідою плямою тулилося до погідного сіро-зеленого моря. Під сліпучим сонцем ледь розрізнялися обриси будинків і вуличних ліхтарів.

— Неприємні хвилини ми пережили, еге ж, лейтенанте? — Літума витер носовичком спітніле чоло. — Ще не зустрічав такої сволоти. Гадаєте, він ненавидить поліцію як расист чи з якоїсь іншої причини? Невже він з усіма такий брутальний? Присягнути можу, що ніхто ще не ображав мене так, як цей голомозий.

— Пусте, Літумо. — Лейтенант потер об сорочку масивний золотий перстень із червоним камінцем. — Для мене зустріч із Міндро все одно що дитяча розвага.

— Ви либонь кепкуєте з мене, лейтенанте? Добре, що ви ще можете жартувати. А в мене душа втекла в п’яти.

— Ти ще пташеня в таких справах, Літумо, — засміявся лейтенант. — Тобі ще багато чого слід повчитися. Це була прикра розмова, але вкрай корисна, запевняю тебе.

— Тоді я нічого не зрозумів, лейтенанте. Мені здалося, ніби полковник змішав нас з багнюкою і повівся з нами гірше, ніж зі своїми слугами. Хіба він пристав на наше прохання?

— Це лише так здається, Літумо. — Лейтенант Сильва знову засміявся. — Як на мене, полковник базікав, як п’яна папуга.

Він сміявся на весь рот, і аж хруснув кісточками пальців.

— Спершу і я подумав, що він нічого не знає, тільки забиває нам памороки балачками про армійські звичаї і закони, — пояснив лейтенант Сильва. — А тепер я певен, що він знає чимало, якщо не все.

Літума глянув на нього. Помітив, що за темними окулярами очі офіцера, як обличчя і голос, пожвавішали.

— Він знає, хто вбив Паломіно Молеро? Гадаєте, полковник знає?

— Мені невідомо, що він знає, але він знає чимало, — запевнив лейтенант. — Полковник когось вигороджує, інакше чого б йому так нервувати? Невже не помітив? Ти не спостережливий, Літумо, тож не годишся служити в поліції. А що мають значити ці спалахи люті, ці наскоки, як ти гадаєш? Намагання приховати, що гризе душу. Авжеж, Літумо. Це не він облив нас помиями, це він пережив у нас страшні хвилини.

Лейтенант весело зареготав і реготав доти, доки позаду не загурчала машина: їх наздоганяв синій ваговоз авіабази. Водій загальмував сам, не довелося навіть голосувати.

— Вам до Талари? — гукнув з кабіни молоденький унтер. — Можемо підкинути. Сідайте сюди, лейтенанте. А ваш напарник нехай стрибає в кузов.

Там уже сиділо двоє солдатів, певно, механіків, замащених по вуха. В кузові було повно бляшанок з мастилом і фарбою та пензлів.

— То що? — докинув один.

— Розкусите це тістечко чи замнете злочин, щоб не тривожити тузів?

У запитанні вчувався докір.

— Розкусимо, якщо полковник Міндро трохи до­по­­може, — відказав Літума. — Але ж він не тільки не допомагає, а й щоразу обходиться з нами, як зі скаженими псами. Він і до вас так ставиться?

— Він людина непогана, — озвався солдат. — Своє діло знає, і база в нього, як годинник. От тільки дочка псує йому настрій.

— Варить з нього воду? — буркнув Літума.

— Просто невдячна, — докинув другий солдат. — Адже полковник Міндро їй не лише батько, а й мати. Та померла, коли дівчинка була ще малою. І він сам виховав її.