Хто вбив Паломіно Молеро?

— Ніби хочуть затерти справу, бо вбивці — великі тузи. — Дон Херонімо крутнув ручку, щоб завести двигун. Тоді підморгнув і перепитав: — Вони й справді великі тузи, лейтенанте?

— Не знаю, великі чи ні. — Лейтенант вмостився на передньому сидінні. — Але все одно погорять. Лейтенант Сильва з олімпійським спокоєм начхає на них, доне Херонімо. А тепер покваптеся, мені не хотілося б спізнитися до полковника.

Лейтенант був людиною прямодушною, і Літума ставився до нього не лише з повагою, а й з благоговінням. Той був хвальком, безсоромним, навіть облесливим, і втрачав голову, коли йшлося про гладуху-шинкарку, однак Літума бачив, як, розби­раю­чи заяви та скарги, що надходили до відділку, лейтенант намагався чинити по справедливості. І нікому не віддавав переваги.

— Що ви вже з’ясували, лейтенанте? — Дон Херонімо натискав на клаксон, проте дітлахи, собаки, свині, віслюки та кози не квапилися зійти з дороги.

— Дулю з маком, — скривився лейтенант.

— Небагато, — чмихнув таксист.

У відповідь пролунали ті ж слова, що їх Літума вже чув від свого начальника:

— Сьогодні ми щось таки взнаємо, нюхом чую.

Вони вже дісталися околиці містечка; обабіч дороги гола кам’яниста місцина їжачилася нафтовими вишками. Вдалині зблискували дахами будівлі авіабази.

«Хоч би що-небудь»,— майнула думка в Літуми. Чи взнають вони колись, хто й за віщо вбив хлопця? Це було викликане не просто прагненням справедливості чи покари, а бажанням побачити їхні обличчя, почути, як вони могли зробити те, що зробили з Паломіно Молеро.

В караульні бази черговий офіцер зміряв їх поглядом з голови до п’ят, ніби вперше бачив. І змусив чекати під пекучим сонцем, не запросивши навіть до приміщення. Тим часом Літума роздивлявся довкола. Ну й щасливчики! Жити й працювати в такому місці! Праворуч вишикувались офіцерські будиночки — од­на­ковісінькі, дерев’яні, на палях, пофарбовані в синій та білий колір, з москітними сітками на вікнах та дверях і садочками з доглянутою геранню. Побачив жінок з дітьми, дівчат, які поливали квіти, чув сміх. Льотчики, либонь, жили не згірше від грінго з «Інтернешнл», хай їм біс! Із заздрістю дивився, які тут чистота й порядок. Був навіть свій басейн за будиночками. Літума ніколи не бачив його, але уявив жінок і дівчат у купальниках, які загоряли й плескалися у воді. Ліворуч містилися службові приміщення, ангари, контори, а за ними — злітна смуга. Трикутником стояли кілька літаків. Оце то розкошують! Як і грінго з «Інтернешнл», ці за своїми стінами та ґратами живуть, як у кінофільмах. І грінго, і льотчики могли дивитися одні на одних поверх мешканців Талари, які смажилися під спе­котним сонцем унизу, в містечку, затиснутому край брудного, масного моря. Бо з бази було видно узгір’я за Таларою, де вдень і вночі озброєні вартові охороняли за штахетами будиночки інженерів, техніків і вищих чинів «Інтернешнл». І вони мали свій басейн з вишками та всім необхідним; у містечку подейкували, буцімто жінки тих грінго купаються напівголі.

Чекати довелося досить довго, перш ніж полковник Міндро запросив їх до свого кабінету. Літума проходив повз офіцерів та курсантів і думав: «Дехто з них знає правду, дідько їх би взяв!»

— Проходьте,— кинув полковник з-за письмового столу.

Вони цокнули підборами на порозі і пройшли на середину кабінету. На столі побачили перуанський прапорець, календар, записник, теки з документами, олівці й кілька фотографій дочки полковника Міндро з батьком або самої. То була дівчина з довгастим зухвалим личком, украй серйозна. Все було в ідеальному порядку, як і шафи, дипломи й велика карта Перу, на тлі якої вирізнявся силует командира авіабази. Полковник Міндро був невисокий на зріст, кремезний, із залисинами, що тяглися від обох скронь до тімені, і сивуватими, ретельно підстриженими вусиками. Він справляв таке ж враження охайності, як і його письмовий стіл. В погляді сірих холодних очиць не було й натяку на доброзичливість.

— Чим можу служити? — мовив ввічливо, всупереч крижаному виразу обличчя.

— Ми знову до вас із приводу вбивства Паломіно Молеро, — шанобливо відповів лейтенант. — Просимо вашого сприяння, пане полковнику.

— А хіба я не сприяю? — В голосі полковника вчувалися глузливі нотки. — Хіба не ви були в цьому кабінеті три дні тому? Якщо ви загубили довідку, яку я дав, то в мене є копія.

Він швидко розкрив теку перед собою, витяг якийсь папірець і забубонів: Молеро Санчес Паломіно. Народився в П’юрі 13 лютого 1936 року, законо­рождений син доньї Асунти Санчес і дона Теофіло Молеро, небіжчика. Освіта початкова закінчена і середня неповна — три з половиною роки навчався в державному коледжі Сан-Мігель у П’юрі. Вписаний до підрозділу в 1953 році. Розпочав службу на авіабазі в Таларі 1954 року в третій роті, де під командуванням лейтенанта Адольфо Капріати пройшов підготовку разом з іншими новобранцями. Зник з території бази в ніч з 23 на 24 березня, не повернувшись до роти після вільного дня. Оголошений дезертиром, про що подано рапорт у відповідні інстанції.

Полковник відкашлявся й глянув на лейтенанта Сильву:

— Хочете копію?