Хто вбив Паломіно Молеро?

— І я так гадаю, — погодився Літума. — Але це не пояснює, хто його вбив і за що.

У «Річковий бар» увійшов гурт чоловіків, і Мойсес подався до них. Треба було йти шукати водія ваговоза, щоб вертатися з ним до Талари, але Літума відчував непереборні лінощі. Тож не поворухнувся. Бачив, як хлопець наструнчував гітару, бачив його на темних вулицях П’юри в кварталі для білих, біля загорож та балконів їхніх наречених та коханих, яких він чарував своїм співом. Потім бачив, як хлопець бере гроші за серенади. Може, він і купив гітару на ті гроші, зби­раючи не один місяць? Але чому від’їзд із П’юри став для нього питанням життя чи смерті?

— Щойно я згадав, — раптом ворухнув вухами Мойсес.

— Що ти згадав? — Літума поклав на шинквас гроші за сік.

— Він був закоханий по вуха. Сам розповідав дещо. Неможливе кохання. Так він мені сказав.

— До заміжньої жінки?

— Звідки мені знати, Літумо! Існують різні неможливі кохання. Закохатися в черницю, наприклад. Але я добре запам’ятав ці його слова. «Чого ти такий сумний, хлопче?» «Бо закохався, Мойсесе, і кохання моє неможливе». Тому, певно, і пішов в авіацію.

— А він не казав, чому його кохання неможливе? І хто вона?

Мойсес заперечливо похитав головою і вухами водночас.

— Казав тільки, що бачився з нею потай. І що увечері звіддалік співає їй серенади.

— Зрозуміло, — мовив Літума. Він уявив, що хлопець тікає з П’юри, боячись гніву ревнивого чоловіка, який погрожує його вбити. Якби знати, в кого він закохався, чому його кохання неможливе, це б неабияк допомогло. Певно, і жорстокість, з якою його мордували, пояснюється несамовитими ревнощами.

— Якщо це тобі поможе, додам, що його любка живе біля аеродрому, — додав Мойсес.

— Аеродрому?

— Якось увечері ми розговорилися; Паломіно Молеро сидів, де ти зараз. Коли він почув, що мій приятель їде в Чіклайо, то спитав, чи той не підкине його до аеродрому. «Що ти там робитимеш о цій порі, хлопче?» «Заспіваю серенаду своїй коханій, Мойсесе». Отже, вона живе десь там.

— Але ж там лише пісок і ріжкові дерева, Мойсесе.

— Поміркуй, Літумо, — ворухнув вухами Думбо. — Шукай, шукай.

— Атож, звичайно, — пошкріб потилицю Літума. — Там же поряд військово-повітряна база, житла льотчиків...

III

— Атож, атож, житла льотчиків,— повторив лейтенант Сильва. — Це вже щось. Тепер цей сучий син не скаже, що ми забираємо в нього час.

Літума помітив, що лейтенант, хоч і провадив розмову і розповідав про зустріч із командиром військово-повітряної бази, проте тілом і душею був біля доньї Адріани, яка підмітала шинок. Від її швидких і різких рухів спідниця часом задиралася вище колін, і тоді було видно туге дебеле стегно; коли ж нахилялася зібрати сміття, видніли її груди, вільні й високі під легкою перкалевою сукнею. Очиці лейтенанта не пропускали жодного поруху шинкарки і спалахували хтивими вогниками. Чому донья Адріана так збуджувала лейтенанта Сильву, Літума не міг второпати. Сам білявий, молодий і гарний, з русявими вусиками й у темних окулярах, які рідко знімав, він міг полонити будь-яку таларську дівчину. Але його цікавила лише донья Адріана. Він навіть зізнався Літумі: «Ця гладуха геть забила мені памороки!» Хто його збагне? Віком вона годилася йому в матері, в її волоссі де-не-де пробивалася сивина, та й була вона опасиста з усіх боків, без ознак талії. Донья Адріана була замужем за Матіасом, рибалкою, котрий уночі рибалив, а вдень відсипався. Мешкали вони в кімнаті за шинком, мали кількох дорослих дітей, які жили окремо, а двоє з них працювали якраз в «Інтернешнл петролеум компані».

— Так дивитися на донью Адріану, то можна й очі зіпсувати, лейтенанте. Хоч окуляри начепіть.

— Вона що не день гарнішає, — проказав лейтенант, не відриваючи погляду від віника доньї Адріани. Потер об штани золотий перстень на безіменному пальці й додав: — Не знаю, як їй вдається, але вона справді стає все апетитніша і звабливіша.

Чекаючи таксиста, вони випили по кухлю козячого молока і з’їли по бутерброду з сиром. Полковник Міндро призначив зустріч о восьмій тридцять. Вони були єдині відвідувачі в шинку — легкій споруді з бамбуку, рогожі та поцинкованого каламіну; з полицями, заставленими пляшками, коробками та бляшанками, кількома скособоченими столиками й примусом у кутку, де донья Адріана куховарила для своїх постійних клієнтів. Крізь проріз у стіні видніла кімната, де після нічної риболовлі спав Матіас.

— Ви й не знаєте, як вихваляв вас лейтенант, поки ви підмітали, доньє Адріано, — посміхнувся Літума, коли шинкарка з віником наблизилася до них, вихиляючи стегнами. — Каже, що попри роки й вагу ви — найзвабливіша жіночка в Таларі.

— Кажу так, бо певен цього, — мовив лейтенант Сильва з виразом завойовника. — І це щира правда, донья й сама це чудово розуміє.

— Аніж збиткуватися над матір’ю сімейства, нехай ваш лейтенант ревніше займається своїм ділом. — Донья Адріана зітхнула і вмостилася на ослоні біля шинквасу, її обличчя посмутніло. — Аніж чіплятися до заміжніх жінок, нехай краще пошукає убивць.