Хто вбив Паломіно Молеро?

Брунатна кізочка з білими плямами просунула голову до кімнати й дивилася на жінку великими співчутливими очима. Якась тінь відтягла її за мотузку.

— Певно, невдовзі він уже розкаювався, — снував здогадки Літума. — Коли побачив, що армійське життя — не розкоші й розваги, як доти уявляв, а щось украй кепське. Тому і втік. Принаймні це мені зрозуміло. От тільки не збагну, навіщо його вбили. Та ще й так по-звірячому.

Він розмірковував уголос, проте донья Асунта ніби й не чула його. «А може, він хотів утекти з П’юри, це було для нього питанням життя або смерті? Хтось йому погрожував у місті, і він вирішив, що безпечніше в Таларі, на військово-повітряній базі. Однак не витримав армійської дисципліни і втік. А той чи ті, від кого він тікав, знайшли його і вбили. Але чому саме так? Треба бути божевільним або монстром, щоб так катувати хлопця, майже ще підлітка. Дехто, скажімо, йде в армію через нещасливе кохання. Може, він зневірився в коханні? Може, до нестями закохався, а дівчина дала відкоша чи зрадила? І від прикрості вирішив податися світ за очі. І куди? До Талари. Як? Стати військовим». Це здавалося Літумі і ймовірним і неймовірним водночас. Він знову знервовано почу­хав потилицю.

— Навіщо ви прийшли сюди? — несподівано втупилася в нього донья Асунта.

Літума відчув себе не зовсім певно. Справді, навіщо він тут? А так собі, проста цікавість.

— Гадав, що натраплю на якийсь слід, — пробурмотів Літума.

Донья Асунта недовірливо дивилася на нього, і Літума подумав: «Здогадалася, що збрехав».

— Ви ж тримали мене там три години, і я вам розповіла все, що знаю, — проказала вона з болем. — Чого вам іще треба? Чого? Чи, гадаєте, я знаю, хто вкоротив віку моєму синочку?

— Не ображайтеся, — вибачився Літума. — Не буду вам набридати, тож іду. Дякую, що прийняли мене. А щось з’ясується, неодмінно дамо знати.

Він підвівся, пробурмотів «добраніч» і вийшов, не подавши руки, боячись, що донья Асунта не простягне своєї. Абияк напнув кашкета. Ступив кілька кроків землистою вуличкою Кастилії під ясними незліченними зорями і трохи заспокоївся. Гітарних переборів уже не чулося, лише вереск дітлахів, що билися або гралися, людський гомін біля осель та ще собачий гавкіт зносився в повітря. «Що з тобою? — подумав він. — Чого ти такий стривожений? Бідолашний хлопець. Тепер не бути мені справжнім Непереможним, поки не збагну, звідки беруться такі лиходії. А з усього видно, що він непоганий хлопчина, з тих, хто й мухи не скривдить».

Дійшов до Старого мосту і замість перетнути його й повернутися до міста, зайшов у «Річковий бар» — дерев’яну споруду посеред старовинного мосту, що з’єднував обидва береги річки П’юри. В горлі Літуми пересохло. Бар був порожній.

Щойно вмостився на стілець, як відразу підійшов Мойсес на прізвисько Дамбо[3], капловухий власник закладу і бармен водночас.

— Ніяк не звикну до тебе в уніформі, Літумо! — пожартував він, подаючи лукумовий сік[4]. — Ти в ній якийсь не той. А де ж Непереможні?

— Пішли на мексиканський фільм, — відказав Літума й спрагло ковтнув соку. — А мені треба до Талари.

— Кепська ця історія з Паломіно Молеро, — простягнув Мойсес сигарету. — Це правда, що йому відрізали яєчка?

— Не відрізали, а відірвали, — неохоче буркнув Літума. Всіх одне цікавить. А тепер ще й Мойсес.

— Ет, до дідька, — Дамбо ворухнув великими вухами, наче велетенська комаха крилами. До всього він був носатий, з випнутим підборіддям — справжнє диво природи.

— Ти знав того хлопця? — поспитав Літума.

— Як і ти, напевно. Невже не пригадуєш? Білі наймали його співати серенади. Його запрошували на свята, до процесій, у клуб «Грау». Він співав незгірше від Лео Маріні[5], далебі. Ти мусив його знати, Літумо.

— Всі це кажуть. Брати Леони й Хосефіно запевняють, ніби одного вечора, коли його запросили співати в Шерепи, ми були разом. Та щось не пригадую.

Він приплющив повіки, намагаючись відновити в пам’яті низку однакових вечорів за заставленим пляшками дерев’яним столиком, серед ядучого сига­ретного диму, алкогольних випарів, п’яних голосів, невиразних постатей і звуків гітари, що награвала вальси й тондеро[6]. Чи міг він розрізнити у вервечці тих вечорів юний голос, лагідний, ніжний, що закликав танцювати, обіймати жінку, шепотіти їй прекрасні слова? Ні, ніде в пам’яті не віднаходилося того спогаду. Кузени й Хосефіно помиляються: його там не було, і він ніколи не чув співу Паломіно Молеро.

— Знайшли вбивць? — поцікавився Мойсес, випус­каючи дим з носа і рота.

— Ще ні, — відповів Літума. —А ти приятелював з ним?

— Часом він заходив випити соку. Не те, щоб приятелював, однак іноді теревенили.

— Він був товариський, балакучий? Чи серйозний і потайний?

— Мовчазний і сором’язкий, —відповів Мойсес. — Романтик, трохи ніби й поет. Шкода, що його призвали. Йому нелегко далося те життя в казармі.

— Його не призвали, він був звільнений від військової служби. — Літума з насолодою допив сік. — Пішов добровільно. Матері це незрозуміло. Як і мені.

— Так чинять зневірені в коханні, — ворухнув ву­хами Дамбо.