Хто вбив Паломіно Молеро?

— А коли я їх знайду? — Лейтенант хтиво прицмокнув язиком. — Подаруєте мені одненьку ніч? Присягаю, що за таку винагороду я їх умить візьму в кайданки й покладу до ваших ніг.

«Каже так, ніби вбивці вже відомі»,— подумав Літума. Зальоти лейтенанта розважали його, однак згадка про співака засмучувала. Якби цей клятий полковник Міндро допоміг, було б куди легше. Коли б він, знаючи всі подробиці, маючи досьє і змогу допитати особовий склад авіабази, захотів допомогти, вони натрапили б на слід і схопили б тих покидьків. Але полковник Міндро егоїст. Чому він не хоче допомогти їм? Бо льотчики мають себе за принців з блакитною кров’ю, а поліцію зневажають.

— Пусти, нахабо такий, бо розбуджу Матіаса! — сердито запручалася донья Адріана, яка саме простягла лейтенантові пачку сигарет «Інка», а той вхопив її за руку. — Лапай свою служницю, безсоромнику, а не заміжню жінку і матір сімейства.

Лейтенант відпустив її, щоб припалити сигарету, і злість доньї Адріани вляглася. Так було завжди: вона спалахувала, як сірник, від залицянь, проте це їй, певно, подобалось. «Всі вони трохи шльондри», — похмуро подумав Літума.

— В містечку тільки й мови про це, — озвалася донья Адріана. — Я тут народилася, і ніколи в Таларі нікого не вбивали так жорстоко. Тут люди вбивають одне одного по-божеськи і в чесному двобої, як справжні чоловіки. Але щоб так розпинати і мордувати людину — ніколи. А ви байдикуєте. Ганьба!

— Ми не байдикуємо, матусю, — заперечив лейте­нант Сильва. — Але полковник Міндро не сприяє нам. Не дає допитати приятелів Паломіно Молеро. А вони мусять щось знати. Ми через нього блукаємо манівцями. Але рано чи пізно все випливе.

— Бідолашна його мати, — зітхнула донья Адріана. — Полковник Міндро вважає себе великим тузом, досить лише глянути на нього, коли він з’являється під ручку зі своєю донькою. Не привітається й не гляне. А вона ще гірша. Гордячка!

Ще не було восьмої, а вже припікало. Золотаве проміння пробивалося крізь рядюжку, проникало крізь шпарини в бамбуку й дахові. Шинок наче простромили ці світлі списи, і в них кружляли порошинки й десятки мух. На вулиці не було людно. Літума чув неголосний плюскіт прибою, хлюпотіння хвиль. Море було поряд, і повітря пахло ним. То був міцний і приємний запах, проте підступний, бо навіював згадку про чисті пляжі й прозорі води, а море біля Талари було в нафтових плямах та бруді з кораблів, що швартувалися в порту.

— Матіас запевняє, що хлопець мав чудовий голос, що він був справжнім артистом, — вигукнула донья Адріана.

— Дон Матіас знав Паломіно Молеро? — запитав лейтенант.

— Кілька разів він чув, як той співає, поки ладнав снасті.

Старий Матіас Керекотільйо і двоє його помічників саме перетягували сіті й наживку на човен «Таларський лев», коли почулися гітарні перебори. Місяць був ясний і світив так, що й без ліхтаря було видно: з півдюжини тіней на березі — то пілоти. Вони сиділи на піску між човнів і палили. Коли хлопець заспівав, Матіас і його помічники облишили сіті й підійшли ближче. Голос у хлопця був ніжний, з модуляціями, що коли слухав його, хотілося плакати, а спину пробирав мороз. Він проспівав «Дві душі», а коли вмовк, йому зааплодували. Матіас Керекотільйо навіть потиснув співакові руку. «Ви нагадали мені мою молодість, і мені стало сумно», — мовив він юнакові. Тоді ж він дізнався, що то Паломіно Молеро з П’юри, прибув з останнім призовом. Матіас чув, як один із льотчиків проказав: «Ти міг би співати по радіо, Паломіно». Згодом чоловік доньї Адріани ще кілька разів бачив його серед човнів, коли ладнався на «Таларському леві» виходити в море. І щоразу кидав роботу, щоб послухати пісню.

— Якщо вже Матіас так повівся, то, поза сумнівом, у хлопця янгольський голос, — запевнила донья Адріана. — Бо Матіаса не так і просто розчулити, він людина досить холодна.

«Подала, як на блюді», — подумав Літума, й лейтенант справді облизнувся, мов котяра:

— Тобто йому вже бракує духу, доньє Адріаніто? Можу погріти вас, якщо хочете, бо я — весь вогонь.

— Не треба мене гріти, — засміялася донья Адріана. — Коли холодно, я кладу в постіль пляшки з гарячою водою.

— Людське тепло приємніше, матусю, — провуркотів лейтенант Сильва, тягнучись губами до доньї Адріани, наче хотів всмоктати її.

Увійшов дон Херонімо, який приїхав по них. Він не підігнав до шинку таксі, бо застряг би на піщаній вулиці, тож лишив свій «форд» метрів за сто звідси. Лейтенант Сильва й поліцай дали розписку за сніданок і попрощалися з доньєю Адріаною. Сонце пряжило нещадно: хоча було лише чверть на дев’яту, спека стояла як опівдні. Під сліпучим світлом здавалося, що люди й предмети от-от розплавляться.

— Талара повниться чутками, — казав дон Херонімо, поки вони важко йшли по піску. — Шукайте вбивць, інакше вас лінчують, лейтенанте.

— Нехай лінчують, — стенув плечима лейтенант. — Присягаю, що я його не вбивав.

— Чого тільки люди не кажуть, — сплюнув дон Херонімо, коли дісталися таксі. — У вас не пашіли вуха?

— Вони в мене ніколи не пашать. А що кажуть?