Хто вбив Паломіно Молеро?

«Чому ти нас ненавидиш, — подумав Літума. — І чому ти такий деспот, трясця твоїй матері!»

— Не треба пане полковнику, — всміхнувся лейтенант. — Довідка в нас є.

— Тоді в чому справа? — нетерпляче насупився полковник. — В чому я повинен вам сприяти? У довідці сказано все, що нам відомо про Паломіно Молеро. Я особисто розмовляв з офіцерами, унтер-офіцерами та солдатами його роти. Ніхто не бачив і ніхто не знає, хто й чому міг його вбити. Моє начальство одержало детальну інформацію й задоволене нею. А ви, схоже, ні. Що ж, це ваш клопіт. Особовий склад бази нічим не заплямлений тут, і в нас більше нічого з’ясовувати. Він був відлюдьком, ні з ким не приятелював, нікому не звірявся. І навряд чи мав на базі друзів або ворогів. До занять, як свідчать рапорти, ставився не дуже ревно. Можливо, тому й дезертирував. Шукайте поза базою, з’ясовуйте, хто знав його в містечку, з ким він зустрічався після втечі і до вбивства. А тут ви гаєте час, лейтенанте. Я ж собі не можу дозволити таку розкіш.

«Чи злякає лейтенанта непоступливий безапе­ляційний тон полковника Міндро? Чи змусить його відступити?» Проте Літума побачив, що його начальник незворушний.

— Ми не потурбували б вас без достатніх підстав, пане полковнику. — Лейтенант стояв виструнчений, але промовляв спокійно.

Сірі очиці полковника кліпнули, губи ворухнула подоба посмішки:

— З цього й слід було почати.

— Поліцай Літума з’ясував дещо в П’юрі, пане полковнику.

Літумі здалося, що командир авіабази побагровів. Збентеження охопило Літуму, і він подумав, що не доповість, як слід, такій непривітній особі. Однак заговорив, трохи затинаючись. Розповів, що в П’юрі довідався, що Паломіно Молеро мав звільнення від військової служби, але пішов на неї, бо, як признався матері, залишити місто було для нього питанням життя або смерті.

Він умовк. Чи слухав його полковник, що ніби невдоволено й водночас розчулено розглядав доччину фотографію на тлі дюн і ріжкових дерев? Потім кинув погляд на Літуму:

— Тобто як це — життя чи смерті?

— Сподіваємось, він це пояснив тут, коли з’явився, — втрутився лейтенант. — Може, він казав комусь, чому так раптово мусив залишити П’юру.

«Лейтенант вдає з себе простака чи полковник і його вивів з рівноваги?» Командир авіабази втупився очима в офіцера, наче підраховував прищики на його обличчі. Від того погляду лейтенант Сильва мав би спаленіти, проте він не збентежився і незворушно чекав, що скаже полковник.

— А вам не здається, що якби ми це знали, то зазначили б у довідці? — проказав той роздільно, наче його співрозмовники не розуміли мови чи були нетямкуваті. — Ви не подумали, що якби ми на базі знали, що хтось переслідує Паломіно Молеро й погрожує йому, то негайно сповістили б куди слід?

Він умовк, бо неподалік заревів літак. Гул наростав, і Літума вирішив, що зараз у нього полопають перетинки. Однак затулити вуха не наважився.

— Поліцай Літума з’ясував іще дещо, пане полковнику, — мовив лейтенант, коли гул трохи стих. Сильва був незворушний, наче й не чув запитання полковника.

— Он як! — втупився той у Літуму. — А що саме?

Літума спершу прокашлявся, бо глузливий вираз полковника спантеличував його.

— Паломіно Молеро був закоханий, — пробурмотів нарешті. — І, схоже...

— Чого ви затинаєтесь? — перебив його полковник. — Що з вами?

— Кохання це було не зовсім законним, — промимрив Літума. — Можливо, тому він і втік із П’юри. Тобто, я маю на увазі...

Полковник хмурнішав, і Літума розгублено вмовк. Перед зустріччю з полковником власні висновки здавалися йому переконливими; та й лейтенант запевнив, що вони й справді вагомі. А тепер, коли бачив перед собою скептичне, глузливе обличчя командира авіабази, він став почуватися невпевнено і навіть соромився своїх здогадів.

— Тобто, пане полковнику, могло статися, що ревнивий чоловік застукав Паломіно Молеро на гарячому і пригрозив помститися, — прийшов на допомогу лейтенант Сильва. — Ось чому хлопець і вирішив призватися в армію.

Полковник замислено вислухав їх. «Якої ще капості слід сподіватися від нього?» — подумав Літума.

— І хто ж цей ревнивець? — озвався нарешті полковник.

— Саме це нас і цікавить, — відповів лейтенант Сильва. — Якщо ми взнаємо це, то взнаємо багато чого.

— І ви гадаєте, що я в курсі любовних пригод сотень унтер-офіцерів та солдатів авіабази? — знову прокарбував слова полковник Міндро.

— Можливо, не ви особисто, пане полковнику,— чемно мовив лейтенант. — Однак ми подумали, а раптом на базі хтось знає. Товариш Паломіно Молеро по казармі, чи інструктор, чи хтось інший...

— Ніхто нічого не знає про приватне життя Паломіно Молеро, — урвав його полковник. — Я особисто з’ясовував. Він був відлюдьком, нікого в свої справи не втаємничував. Про це зазначено і в довідці!