Хто вбив Паломіно Молеро?

Літума бачив: полковникові начхати на те, що сталося з Паломіно. Ні минулого разу, ні зараз злочин не сколихнув його почуттів. Він ставився до солдата як до порожнього місця, з неприхованим презирством. Невже тому, що за кілька днів до смерті той зник? Полковник був людиною антипатичною, нечуваної суворості і просто таки маніакально дотримувався статуту. Оскільки казармене життя, поза сумнівом, остобісіло хлопцеві, він дав ногам знати, і полковник мав його за злочинця. Певно, ще й гадав, що дезертир і заслуговує того, що з ним сталося.

— Бачите, пане полковнику, є підозра, що Паломіно Молеро мав любовний зв’язок із якоюсь жінкою на авіабазі, — почув Літума голос лейтенанта Сильви.

І відразу завважив, як бліді, гладко виголені щоки полковника беруться плямами. Його обличчя спохмурніло й спалахнуло. Однак не встиг нічого сказати, бо двері раптом відчинилися і при тьмяному коридорному світлі Літума побачив на порозі дівчину з фотографій. Вона була ще тендітніша, ніж на знімках, кучерява, з короткою стрижкою і примхливо задертим носиком. Стояла в білій блузці, синій спідничці, тенісних тапочках і ніби перейнята кепським настроєм свого татуся.

— Я йду! — кинула вона, не зайшовши до кабінету і не глянувши на лейтенанта й Літуму. — Мене відвезе шофер чи брати велосипед?

Вона говорила з тим же ледь стримуваним невдоволенням, що і її батько. «Яблучко від яблуні...» — невтішно виснував поліцейський.

— А куди, донечко? — враз полагіднішав командир авіабази.

«Та він не тільки не картає її, що увірвалась отак, не привітавшись, а й туркотить з нею, як голубок», — здивувався Літума.

— Я вже казала тобі вранці, — зухвало кинула дівчина. — До басейну грінго, наш стоятиме без води до понеділка, ти хіба забув? То як: мене відвезе шофер чи брати велосипед?

— Шофер відвезе, Алісіє, — проспівав полковник. — Тільки нехай швидше вертається, він мені потрібен. Скажеш йому, коли тебе забрати.

Дівчина грюкнула дверима й зникла не прощаючись. «Хоч вона віддячує за нас», —подумалось Літумі.

— Отже...— знову почав лейтенант, але полковник Міндро урвав його.

— Ви кажете дурниці! — прорік, знову червоніючи.

— Вибачте, пане полковнику...

— У вас є докази, свідки? — Командир авіабази втупився в Літуму, наче в яку комаху. — Звідки ви взяли, що Паломіно Молеро кохався з жінкою на авіабазі в П’юрі?

— Доказів немає, пане полковнику, — збентежився поліцай. — Просто я дізнався, що він потайки співав там серенади.

— На авіабазі в П’юрі? — з притиском перепитав полковник. — А ви знаєте, хто там мешкає? Родини офіцерів, а не солдатів чи унтерів. Лише офіцерські матері, дружини, сестри й доньки. І ви натякаєте, що цей солдат блудив з дружиною офіцера?

«Чортів расист. Ось він хто: чортів расист».

— Можливо, що із служницею, пане полковнику, — почув Літума лейтенанта Сильву. Літума був щиро вдячний йому, бо почувався незручно й незатишно перед холодною люттю полковника. — З куховаркою чи нянькою з бази. Ми ні на що не натякаємо, а тільки намагаємось розкрити цей злочин, пане полковнику. Це наш обов’язок. Смерть хлопця сполошила всю Талару. Ширяться всілякі чутки, розмови, ніби поліція байдикує, бо тут замішані великі тузи. Ми ні в чому не певні, тож і з’ясовуємо всі обставини. І не думайте про нас зле.

Командир бази кивнув. Літума помітив, що йому коштувало неабияких зусиль не виплеснути свій кепський настрій на них.

— Не знаю, чи відомо вам, що три місяці тому я ще був командиром авіабази в П’юрі, — процідив він крізь зуби. — Я служив там два роки. Добре знаю життя й усі принади тієї бази, бо вона була моєю домівкою. І ніхто без достатніх доказів не сміє твердити, що якийсь солдат злигався з дружиною котрогось із моїх офіцерів.

— Я не казав, що то офіцерська дружина, — наважився втрутитися Літума. — То могла бути й служниця, як припускає лейтенант. Хіба на базі немає заміжніх служниць? І він потайки співав там серенади, це ми знаємо достеменно, пане полковнику.

— Гаразд, шукайте цю служницю, допитуйте її і її чоловіка, чи погрожував він хлопцеві, і якщо визнає таке, приводьте його сюди. — Чоло полковника блищало від поту, який зросив його ще тоді, коли до кабінету увірвалася його донька. — А без вагомих доказів до мене в цій справі більше не приходьте.

Він рвучко підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Проте лейтенант Сильва не козиряв і не просив дозволу іти.

— Ми маємо до вас конкретне прохання, пане полковнику, — проказав він рішуче. — Ми хотіли б поговорити з товаришами Паломіно Молеро по казармі.

Червоне обличчя командира таларської авіабази сполотніло, під очицями з’явилися фіолетові кола. «Та він не просто покидьок, а ще й божевільний, — подумав Літума. — Чого це він? Що його так дратує?»