Киев 1917—1920. Том 1. Прощание с империей

Ц[ентральна] рада, [що] виростала з дня на день на жвавий кермуючий осередок України, тиснулась далі в коридорах і передсінках педагогічного музею і не мала ніяких засобів навіть на оплату свого персоналу. Канцелярія все ще складалася з добровольців, які приходили на кілька годин щоденно з своїми навіть машинками, і працювали безплатно, уриваючи від своїх заробкових занять. Безплатно працював весь актив Ц[ентральної] ради. Але ж не ставало грошей навіть на такі речі як видання її органу, оплати видатків депутатів, що приїздили на сесії, подорожніх коштів висланців Ц[ентральної] ради і т. д. <…> Я сам на собі відчував всю ненормальність утвореного положення: революція забрала в мене мої давніші приходи – університетську платню, приходи з батьківського підручника; я весь час свій віддавав праці в Ц[ентральній] раді і не діставав за те ні копійки, а мусив уривати час, щоб заробити на прожиток літературою та видавничою роботою{212}.

Не занимаясь подсчетом денег в чужом кармане, заметим, однако, что автор цитаты в то время продолжал владеть доходным домом на углу Паньковской и Никольско-Ботанической, в котором жил и сам.

5 (18) мая в помещении педагогического музея открылся первый всеукраинский военный съезд, решения которого сыграли большую роль в дальнейшем. Одним из делегатов съезда был подпоручик Владимир Кедровский, уроженец Херсона. Кедровский приехал на съезд с Подолья.

Приїжджу до Києва. Останній раз я був у ньому в 1913 році. Тепер моєю мрією було побачити столицю України не такою, як я її знав раніше, коли не почуєш рідної мови поза межами українських двох чи трьох книгарень та редакції «Ради» й українських журналів.

Потяг підходить до двірця. Очі шукають на ньому нашого прапора. Та даремне. Над двірцем має червоний прапор, символ любові й братерства народів, котрий згодом російська революційна демократія обернула у символ нищення волі народів <…>

Виходжу з двірця. Іду по Безаківській вулиці, прислухуючись, чи не чути рідної мови. <…> Рідна мова мусить лунати сьогодні на вулицях старого, славетного Києва й вона мусить розквітчати його. Але тяжко… Рідного слова не чути <…>

Іду на Велику Володимирську вулицю в педагогічний музей іменї наслідника царського престолу, Олексія. В 1913 році <…> [ц]ей київський музей на мене зробив тоді вражіння дійсно заслуговуючого напису, що був на ньому. «На благоє просвѣщеніе…» Але далі я не хотів би читати, бо серце чомусь так дуже боляче защеміло <…> Це було: «русскаго народа»!

Кедровский надеялся, что по крайней мере к украинскому съезду последняя часть надписи на здании будет закрашена и заменена на украинскую. И здесь, однако, его постигло разочарование: «Немов хто слизькою грязюкою облив мене…» Надпись была на прежнем месте.

Невеселое настроение делегата мгновенно сменилось радостью, когда он зашел в зал и услышал речь Винниченко. Атмосфера на съезде была приподнятой, торжественной. «Тепер ясно: тут за цими мурами кується доля України», – заметил мемуарист (и, в общем, не ошибся){213}.