Кирило Розумовський

Щоб піднести роль Генерального суду, який формально вважався вищою судовою інстанцією, та посилити у його діяльності роль вихідців з українських земель (до нього входили три російські чиновники), гетьман став на його чолі та відкликав росіян з його складу. До того ж Генеральний суд почав комплектуватися лише із представників тогочасного українського суддівського корпусу і ставав найвищим апеляційним органом. Значно спростив процедуру розгляду скарг та зменшив кількість посередницьких судових інстанцій дозвіл гетьмана К. Розумовського подавати справи полковим канцеляріям й усім чолобитникам прямо до Генерального суду, оминаючи Генеральну Військову канцелярію.

Новостворена судова система передбачала значне послаблення ролі сотенних судів, які з огляду на створення земських та гродських судів «…не имеют ни в какие земские, гродские и подкоморские дела и расправы вступать между духовными и мирскими владельцами и чиновниками всякого званий людьми». Вищою апеляційною установою над створеними судами ставав Головний трибунальний суд. Рішення цього суду вважалося остаточним і не підлягало оскарженню, окрім вироків про позбавлення шляхетської честі і смертної кари. У цих випадках останнє слово належало російському монархові.

Але, незважаючи на всю прогресивність задуманої судової реформи, спроби швидкого її проведення на практиці вели до того, що відновлені суди частково базувалися на структурі, що існувала раніше. Колишні полкові суди просто перейменували на гродські, а старшина, що командувала полком і очолювала його під час війни, продовжувала розглядати кримінальні справи. Щоправда, у справах цивільних юстиція була відокремлена від адміністрації, оскільки в земських і підкоморських судах засідали не полкові урядовці, а спеціально обрані судді. Однак реформа не торкнулася судових прерогатив церкви, міських магістратів і землевласників.

До того ж чітке розмежування компетенції між новоствореними земськими, підкоморськими і гродськими судами все ж не виключало фактів, коли за вирішення спірних питань бралися інші органи. Неминучі при цьому непорозуміння та зволікання вели до дедалі частішого втручання у судові справи царського уряду, який користувався цією плутаниною для власного посилення та обмеження судової влади Гетьманщини.

Поступово зміцнюючи свою владу, К. Розумовський почав самостійно призначати полковників, хоча ще з часів царя Петра І такі призначення вважалися справою імператорського уряду. Немає сумніву і у тому, що під впливом гетьмана в Україні-Гетьманщині з’явився й царський указ від 13 січня 1752 р., який підтвердив усі попередні заборони щодо поширення на українців холопства з боку будь-кого. Новий указ у рішучій формі заборонив, «чтоб малороссиян никто, кто б какого звания и достоинства ни был… никакими образы вечное холопство не укреплял… будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов…»

Також без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців. Показовим стосовно цього є розпорядження К. Розумовського від 1760 р. про утворення при гетьманові особливої контори для прийому прохань, листів і документів.

Подібна самостійність українського гетьмана, який, незважаючи на його близькість до імператриці Єлизавети Петрівни, розглядався не більше як один із вищих чиновників Російської імперії, викликала невдоволення царського уряду й спонукала його до активного втручання у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 р., перебуваючи на той час у Москві, імператриця спеціальним указом заборонила гетьману самостійно призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за ним лише право його попередників – добирати кандидатів на цю посаду. Тоді ж офіційно було підтверджено становище, за яким українським гетьманам (починаючи з Івана Скоропадського) заборонялося вести самостійне листування з іноземними державами, а при гетьманах постійно знаходилися російські радники-міністри. Відтак все це безпосередньо стосувалося й К. Розумовського.