Ключ від Позасвіття

Лінус кілька секунд повагався, потім поклав весло й ступив на лід. Яскраво-жовті очі дивилися на нього спіднизу. Одна змія пливла просто під його ногами, не зводячи з нього погляду.

Лінус пішов швидше. Незнайомець попереду бавився — вдавав, ніби їде на ковзанах. У такт крокам гойдалися поли довгого темно-зеленого плаща.

— Вибачте! — закричав Лінус, наздогнавши чоловіка.

— Що?

— Дякую за допомогу. Здається, ви мене врятували.

— Я теж так думаю.

Чоловік ковзав на льоду, розкинувши руки для рівноваги й аж висолопивши кінчик язика — так його захоплювала ця справа.

— І без причини, до речі, — усміхнувся він через плече. — Такі, як ми, мають триматися разом.

— Що це значить — такі, як ми?

Лінус мав такий вигляд, ніби незнайомець запитав, чи він, бува, часом не ідіот.

— Ну, знаєш… — сказав чоловік, жестом показуючи на своє тіло. — Люди.

— Ви — людина? — вражено запитав Лінус.

— Що мене викрило? Моя звичайна людська зовнішність чи те, що говорю тієї самою мовою, що й ти? — закотив чоловік очі під лоба.

— Я мав на увазі, що ви на вигляд людина, але як ви могли зробити… Щось таке?

Лінус потупав ногою по льоду. Тіні під кригою і далі стежили за ними.

— Як я і сказав. Це моє озеро.

— Ага! Зрозуміло, — збрехав Лінус і підтюпцем побіг за дядьком, щоб не відстати.

Тут він згадав, що йому розповідала Ліонора.

— Стривайте! Але якщо ви людина, виходить, ви — Вільгельм?!

Чоловік здивовано глянув на нього через плече і доброзичливо всміхнувся.

— Непогано. То ти чув про мене?

Лінус кивнув.

— І що ти чув?

— Що ви відчинили Ворота між світами.

— І це правда. Вони ще відчинені? Маю зізнатися, я цим навіть пишаюся. Справжній шедевр.

— Вони відчинені, — кивнув Лінус. Він затнувся, бо не знав, як повести далі. — Я чув, що ви наробили тут багато хаосу.

— Хаосу? Навпаки! Я — єдиний, хто намагається тут навести хоч якийсь порядок! Жителі Позасвіття не уявляють, що для них краще, і мені доводиться постійно наполягати, переконувати. Так сумно, коли рослини протестують проти поливання…

— Але… — обережно мовив Лінус. — Може, вони просто хотіли мати те, що мали завжди?

Вільгельм зупинився і зітхнув.

— Ти ж Лінус? Чи як?

Лінус кивнув, здивований, що Вільгельм знає його ім’я.

— З усіх істот, яких ти зустрів тут, скільки намагалося скривдити тебе?

— Майже всі, — неохоче визнав Лінус. — Окрім Гаральда.

— Гаральда? А, Гаральд! — вигукнув Вільгельм, зрозумівши, що йдеться про сіру тваринку. — Гаральд — мій друг. Але більшість істот у Позасвітті — варвари. Їм потрібен хтось освічений і просвітлений, хто принесе сюди лад. Першим тут з’явився я. У мене вищий інтелект, тож очевидно, що я мав покласти на себе цей обов’язок, хіба ні?

— Ліонора сказала, що через вас Вартові напали на мене. Бо ви змусили їх боятися людей.

Вільгельм спохмурнів.

— Певна річ, вона казатиме таке про мене, — зітхнув він і пригладив волосся. — Вона — одна з найлютіших тут.

Лінус скипів:

— Вона — моя сестра!

Вільгельм нахилив голову й іронічно посміхнувся.

— А ти впевнений, що це справді так? Ану ж, будь розумним хлопчиком, подумай-но трохи. Ти приходиш сюди, анічогісінько не знаючи про Позасвіття, ти наївний і дуже-дуже корисний. Ти людина, точнісінько як я. Один з небагатьох, хто може ходити між світами. Хтозна, що ти зможеш зробити в майбутньому. І ось простий спосіб змусити тебе робити те, що їм потрібно, — вдати з себе когось із твоїх рідних.

У Лінуса всередині похололо. Він не знав, у що йому тепер вірити.

— Але вона знає таке, чого ніхто не може знати! З нашого світу!

Вільгельм гмикнув.

— Думаю, ти бачив дещо з того, що вона вміє. Чи так уже неможливо, що вона здатна читати думки? І що вона точно знає, які слова сказати, щоб переконати тебе.

Вільгельм замовк. Лінус відчував, що в нього зараз розірветься голова. Він не міг збагнути, що тут правда, а що — брехня.

Зрештою, після тривалої паузи, Вільгельм озвався.

— Звичайно, ти можеш вірити в те, що тобі заманеться, — він знизав плечима. — Просто обміркуймо деякі варіанти. Щоб тобі не було так важко, коли ти дізнаєшся правду.

Він змовк і поковзав далі.

— Але я не тому влаштував цю зустріч з тобою, — крикнув він через плече.

Лінус побіг слідом.

— Влаштували зустріч? То це ви послали Гаральда, не Ліонора?

— Саме так. Гаральд ніколи не допомагав би комусь такому, як Ліонора. До речі! Ти молодець! — Вільгельм кинув тваринці блискучу золоту монету.

Гаральд зловив монетку й поклав собі до дзьоба.

— Винагорода за хорошу роботу, — задоволено пояснив Вільгельм.

— Ми могли померти дорогою! — вигукнув Лінус. — Той страшний павук Іслерді міг нас убити!

— Он як! Справді?

Вільгельмів голос раптом став холодний, як лід:

— Гм, тепер ти сам бачиш, як непросто мені тут ведеться. Здавалося, я дуже детально пояснив, що можна їсти, а чого — ні. Мабуть, доведеться ще раз із ним поговорити.

Лінус отетерів.

— Ви спілкувалися з тим чудовиськом?