Князівство Трояндового Хреста

– Чи не тому генерал Тіленхайм послав нас по її сліду?

– Гадаю, генерал Тіленхайм сам, можливо, не до кінця розумів важливість цієї справи, але не зважаймо на це. Я хочу сказати, що було б дуже мудро не зіпсувати цієї справи, тому відтепер ми повинні бути ще більш обережними. Як я вже казав, давайте почнемо з ідентифікації.

– І як ви хочете її ідентифікувати?

– Я знаю, як вона виглядає, – відповів іспанець. – Ми просто спостерігатимемо за входом до палацу. Якщо я впізнаю її, то все буде зрозуміло. Але для цього треба знайти гарне місце, тому краще поснідаємо і поїдемо в Гаагу.

Вони пішли до купецької каси по готівку, а потім до заїжджого двору, де зупинилися, швидко проковтнули яєчню, заплатили за номер, забрали зі стайні своїх доглянутих коней і вирушили в дорогу. Від Амстердама до Гааги було недалеко – всього тридцять з гаком кілометрів, але, незважаючи на бруковані дороги, подорож зайняла цілий день. Тому вони їхали швидко, і коли дісталися столиці, вже починало сутеніти, і вони, і коні були повністю виснажені. Домініканці залишили коней у стайні біля воріт, розплатилися, Еркісія взяв кілька речей зі своїх сумок, і вони увійшли до міста. Дорогу до палацу вони знайшли без мороки, запитавши ламаною голландською мовою першого-ліпшого перехожого.

Коли вони побачили непримітну будівлю, бал ще не розпочався, але площа вже кишіла оранськими солдатами, які охороняли навколишні вулиці. Спостерігати за входом з рівня землі було неможливо – якби вони просто стояли тут, їх би напевно зупинили і відправили далі. Іспанець не мав наміру це перевіряти. Він почав оглядати дахи будинків.

– Заради Бога! – вигукнув Альберт, визираючи з-за рогу. – Скільки їх тут? Хто буде на цьому балу?

– Окрім стадхаудера, половина еліти Нідерландів. Не дивуйся, що вони забезпечили себе доброю охороною. Ти коли-небудь бачив, скільки швейцарських гвардійців знаходиться на конклаві?

– Я ніколи не був у Римі.

Молодий монах почервонів.

– У тебе ще буде така можливість. А ти коли-небудь кудись вламувався?

– Не зрозумів. Звичайно ж, що ні!

– Все колись буває в перший раз. Ходімо.

Іспанець потягнув юнака до заздалегідь обраного кутового будинку, що стояв за два квартали від палацу, звідки, за його припущенням, мав бути чудовий вид на яскраво освітлений головний вхід. Він не побачив світла ні в одному вікні, окрім вікон першого поверху, що свідчило про те, що господаря не було вдома. На триповерховий будинок без жодних фахверків навряд чи можна було залізти, але з боку двору був вхід для прислуги. Еркісія без жодного збентеження штовхнув двері і зайшов всередину.

– А якщо ми когось зустрінемо? – театрально прошепотів Альберт.

Еркісія відмахнувся від запитання помахом руки.

– Заплатимо йому або втечемо, – відповів він, вивчаючи поглядом сходи, що вели нагору.

На другому поверсі почулися кроки. Іспанець потягнув француза в куток коридору. Служниця, повненька дівчина в чепчику, засліплена свічкою, яку вона несла, пройшла повз них за метр. Вони дочекалися, поки вона зійде, і піднялися на верхній поверх.

– Це абсолютне нахабство, – застогнав убитий горем Альберт. Еркісія шипінням змусив його замовкнути.

Вони знайшли кімнату з кутовим вікном, темну і тиху. Це була вітальня, і вони припустили, що до ранку туди ніхто не увійде. Домінік обережно відчинив вікно, щоб не стукнути віконницею, потім поставив стілець і зручно вмостився на ньому. Зі своєї сумки він вийняв невеличку підзорну трубу і почав продивлятися місцевість навколо входу до палацу.

– Ось так, – прошепотів він задоволено. – Чудовий краєвид, та ще й зручно сидимо.

– Але це ж чийсь дім!

– Ми ж не збираємося нічого красти, – відповів іспанець, намагаючись звикнути до перевернутого зображення.

– Мені все одно незручно.

– Тихо, ми не робимо нічого поганого. Дивись краще, чи не йде хтось.

Видимість була чудова, тож Еркісії нічого не залишалося, як чекати. Приблизно через годину почали з'їжджатися перші гості стадхауера. На жаль, карети, що під'їжджали до воріт, як правило, затуляли людей, які входили, тож іспанець бачив їхні обличчя лише тоді, коли вони наближалися до дверей, тобто максимум на кілька секунд. Цього, однак, було більш ніж достатньо, щоб без труднощів розпізнати, що це не Катаріна. Нею, звичайно, не були високопоставлені сановники, яких він не знав на ім'я, але було неважко впізнати їх по поставі та атмосфері влади, яку вони випромінювали навколо себе.

Нарешті під'їхали два чотирьохколки, з яких вийшла група серйозних, нахмурених панів у чорних мов ніч камзолах і дві молоді жінки. Еркісія, зосередившись, стиснув щелепи, його серце забилося швидше. У нього було три секунди, щоб розгледіти обличчя двох дівчат. Перша точно не була Катаріною, друга, можливо, і була, але йому не вистачало півсекунди, щоб бути повністю впевненим. Він прокляв їх, коли вони зникли всередині палацу.

– Що сталося?

– Я думаю, що це була вона. Але я не впевнений на сто відсотків.

– І що нам тепер робити?

– Будемо чекати, поки вони підуть.

– А якщо це вона? Що тоді?