Колиска для кішки

Здавалося, що на мить він забув, де знаходиться та що мусить робити. Потім згадав і потиснув руку Горліку Мінтону.

— Тут ви серед друзів!

— Я в цьому впевнений, — лагідно сказав Мінтон.

— Ми християни, — сказав «Папа».

— Це дуже добре.

— Антикомуністи, — сказав «Папа».

— Це дуже добре.

— Комуністів тут немає, — сказав «Папа». — Бо вони занадто бояться гака.

— Це мене не дивує, — відповів Мінтон.

— Ви приїхали до нас у слушний час, — вів далі «Папа». — Завтра відбудеться найурочистіша подія в історії нашої країни. Завтра наше найбільше національне свято — День ста мучеників за демократію. І в цей же день відбудуться заручини генерал-майора Гоніккера з Моною Еймонс Монсано, найдорогоціннішою особою в моєму житті й у житті Сан-Лоренцо.

— Бажаю вам великого щастя, міс Монсано, — сказав Мінтон розчулено. — І дозвольте привітати вас, генерале Гоніккере.

Молода пара відповіла йому, схиливши голови.

Тоді Мінтон заговорив про згаданих «сто мучеників за демократію», і те, що він казав, було кричущою неправдою.

— Кожен учень американських шкіл знає історію благородної жертви Сан-Лоренцо у Другій світовій війні. Сотня хоробрих уродженців острова, чию пам’ять ми вшануємо завтра, зробили все, що може зробити волелюбний народ. Президент Сполучених Штатів просив мене бути його офіційним представником на завтрашній церемонії й кинути в море вінок — подарунок від народу американського народові Сан-Лоренцо.

— Народ Сан-Лоренцо вдячний вам, вашому президентові та великодушному народові Сполучених Штатів Америки за увагу та турботу, — сказав «Папа». — Буде великою честю для нас, коли ви кинете в море вінок під час святкування заручин.

— Це честь для мене.

«Папа» запросив нас усіх вшанувати його своєю присутністю на завтрашній церемонії кидання вінка та на святкуванні заручин. Ми мали прибути до його палацу опівдні.

— Які діти будуть у них! — сказав «Папа», указавши рукою на Френка та Мону. — Яка кров! Яка краса!

Біль схопив його знову.

Він знову заплющив очі, щоб зосередитись на своєму стані. Він чекав, доки біль мине, але біль не минав.

Мука його не вщухала — він відвернувся від нас до мікрофона та натовпу. Намагався жестами щось показати народу і не зміг. Спробував щось сказати народу і не зміг.

Нарешті він прохрипів кілька слів.

— Ідіть додому! — вигукнув він, задихаючись. — Додому!

Натовп розвіявся, немов листя під вітром. «Папа» знов обернувся до нас; у муках він виглядів іще гротескнішим, ніж перед тим.

Тоді він упав.

66 Що сильніше за все

Упав, але не вмер. Утім, він здавався мертвим, тільки здригався час від часу.

Френк голосно протестував: ні, «Папа» не вмер, він не може померти! Генерал-майор був у розпачі.

— «Папа»! Не вмирайте! Вам не можна вмирати!

Френк розстебнув комір «Папиного» мундира, заходився розтирати йому руки.

— Дайте йому дихати! Повітря для «Папи»!

Льотчики з винищувачів підбігли до нас, щоб допомогти. Один із них здогадався побігти по лікаря.

Оркестр і прапороносці, не одержавши жодних наказів, залишались на місці, тремтячи від тривоги.

Я поглянув на Мону. Вона відійшла до поруччя трибуни, безжурна, як завжди. Смерть — якщо смерть мала зараз статися — не бентежила її.

Поряд з нею стояв пілот. Він не дивився на дівчину, але від нього аж віяло захватом. Я подумав, що на нього так подіяла присутність Мони.

«Папа» поступово приходив до тями. Його рука затріпотіла, немов крило спійманого птаха, указуючи на Френка.

— Ви… — сказав старий.

Ми всі замовкли, щоб не пропустити його слів.

Губи «Папи» заворушились, але нічого не було чутно, крім якогось белькотіння.

Хтось, очевидно, один із пілотів, додумався зняти мікрофон зі стійки та піднести до «Папиних» губ, щоб посилити звук. Тоді це здалося гарною ідеєю, але зараз вона здається огидною. Бо передсмертне хрипіння та переривчасте виття почало відбиватись від стін нових будівель.

Аж нарешті забриніли слова.

— Ви, — хрипко сказав «Папа» Френкові, — ви, Франклін Гоніккер, будете наступним президентом Сан-Лоренцо. Наука… у вас є наука. Наука сильніша за все.

— Наука, — сказав «Папа». — Лід.

Його жовтуваті очі закотилися, він знову знепритомнів.

Я поглянув на Мону. Вираз її обличчя не змінився.

Зате обличчя пілота, що стояв поряд з нею, застигло з таким виразом небесного піднесення, ніби він щойно одержав Почесну медаль Конгресу.

Я опустив погляд і помітив те, чого мені не слід було помічати.

Мона скинула сандалю. Її маленька засмагла ніжка була оголена.

І цією ніжкою вона натискала, тиснула, м’яла, непристойно м’яла ступню пілота крізь взуття.

67 Гу-у-o-у-кх!

Папа не помер — його час іще не настав. Його повезли з аеропорту на великому червоному фургоні, у яких зазвичай перевозять м’ясо.

Подружжя Мінтонів відвіз до посольства американський лімузин.

Ньюта з Анджелою підкинули до Френкової оселі на лімузині Сан-Лоренцо.