Колиска для кішки

— Отже, наскільки я розумію, — сказав я майстрові, — ви Філіп Касл, син Джуліана Касла.

— Маю таке щастя.

— А я прибув сюди, щоб побачитися з вашим батьком.

— Ви продаєте аспірин?

— Ні.

— Це погано. Батькові потрібен аспірин. Запас майже скінчився. Може, маєте якісь чудодійні ліки? Батькові подобається творити чудеса час від часу.

— Я не торгую ліками. Я письменник.

— То ви вважаєте, що письменник не може торгувати ліками?

— Здаюсь. Визнаю себе винним.

— Батькові потрібна така книга, щоб її читати пацієнтам, котрі вмирають або страждають від страшних мук. Не думаю, щоб ви написали щось подібне.

— Поки що ні.

— Між тим, це могло б принести купу грошей. Ось вам іще корисна порада.

— Можна було б перекроїти Двадцять третій псалом, дещо підновити, так, щоб ніхто не здогадався, що автор — не я.

— Боконон намагався перекроїти його. Він розповідав мені про це. Боконон зрозумів, що там жодного слова не можна змінити.

— Ви з ним також знайомі?

— Мав таке щастя. Він учив мене, коли я був малим хлопчиськом. — Філіп розчулено вказав на мозаїку. — Він і Мону вчив теж.

— Він був добрим учителем?

— Ми з Моною вміємо читати, писати й рахувати, — сказав Касл, — якщо саме це ви хочете знати.

71 Маю щастя бути американцем

Г. Лов Кросбі надумав іще раз поспілкуватись із Каслом, цим писантом.

— А ким ви себе вважаєте, — піддражнив його Кросбі, — бітником чи ще кимось?[18]

— Я називаю себе боконістом.

— Але ж у цій країні це протизаконно, чи не так?

— Волею випадку я маю щастя бути американцем. Я можу собі дозволити назватися боконістом коли заманеться, і досі мене ніхто з цього приводу не зачіпав.

— Я вважаю, що треба підкорятися законам будь-якої країни, коли в ній знаходишся.

— Та що ви кажете? Це не новина.

Кросбі розлютився.

— А пішов ти в дупу, Джеку!

— Сам туди йди, Джаспере, — спокійно сказав Касл, — та туди ж і ваш День матері та Різдво вкупі.

Кросбі покрокував через вестибюль до стійки адміністратора і сказав:

— Я бажаю заявити скаргу на цього чоловіка, он там, на цього писанта, на цього так званого майстра. У вас така гарна маленька країна, ви намагаєтеся привабити туристів та одержати нові інвестиції у промисловість. Але, після того як цей тип зі мною отак розмовляв, ноги моєї більше не буде в Сан-Лоренцо, а якщо хтось із моїх друзів спитає про Сан-Лоренцо, я пораджу їм триматись подалі звідси, чорт забирай! Може, вам потрібна ця картина на стіні, але, хай йому грець, писант, що її робить, — це найнахабніший, найзухваліший із сучих синів, якого ще світ не бачив!

Адміністратор зблід.

— Сер…

— Ну, чого мовчите? — сказав Кросбі, палаючи гнівом.

— Сер, це власник цього готелю!

72 Писантський Гілтон

Г. Лов Кросбі з дружиною покинули «Каса Мона». Кросбі обізвав цей готель «писантським Гілтоном» та зажадав оселитись в американському посольстві.

Таким чином, я залишився єдиним постояльцем у готелі на сто номерів.

Моя кімната була приємною. Вікна виходили, як і в усіх номерах, на бульвар імені Ста мучеників за демократію з виглядом на аеропорт Монсано та гавань Болівара. Будівля «Каса Мона» була схожа на книжкову шафу: глухі кам’яні стіни з боків та ззаду, а фасад — цілком із синювато-зеленого скла. Місто було розташоване по боках глухих стін «Каса Мони», у такій спосіб його злидні та бруд ставали невидимими.

У номері працював кондиціонер. Було майже холодно. Попавши після нестерпної спеки в цю штучну прохолоду, я почав чхати.

На тумбочці біля мого ліжка стояли квіти, але ліжко ще не було застелене. Не було навіть подушки. Тільки новенький ортопедичний матрац. У шафі не було вішалок, у вбиральні — ані клаптика туалетного паперу.

Я вийшов, щоб пошукати покоївку, яка могла б мене забезпечити хоч найнеобхіднішими речами. У коридорі було порожньо, але на протилежному кінці я помітив відчинені двері — звідти доносились слабкі ознаки життя.

Я пішов до тих дверей і побачив просторі апартаменти. Підлога була вкрита мішковиною: кімнату хтось фарбував. Але двоє малярів займалися зовсім не малярною справою, коли я увійшов.

Вони сиділи на широкому та низькому підвіконні. Вони зняли своє взуття. Вони заплющили очі. Вони повернулись обличчям один до одного.

Вони притиснули підошви своїх босих ніг один до одного.

Обидва тримались за свої ступні, перетворившись на непорушні трикутники.

Я кашлянув.

Обидва звалились із підвіконня на мішковину, заляпану фарбою, стали рачки й завмерли в цій позі — задом догори, носом у землю. Вони думали, що їх зараз буде вбито.

— Вибачте мені, — сказав я розгублено.

— Не кажіть, — жалісно попрохав один з них. — Будь ласка, не кажіть!

— Не казати чого?

— Того, що ви побачили!

— Я нічого не бачив.

— Якщо ви скажете, — додав він, притиснувшись щокою до підлоги та благально дивлячись на мене знизу догори, — якщо ви скажете, ми помремо на гу-у-о-у-кх!

— Агов, друзі, — сказав я, — я увійшов чи то занадто рано, чи запізно, але, повторюю, я не бачив нічого, що б варто було комусь розповідати. Будь ласка, встаньте!