Колиска для кішки

Вони підвелися не зводячи з мене погляду. Вони тремтіли і здригались. Мені нарешті вдалося переконати їх, що я нікому не розповім про те, що бачив.

А бачив я, зрозуміло, боконістський ритуал боко-мару, або злиття свідомостей.

Ми, боконісти, віримо, що неможливо торкатися п’ятами п’ят іншої людини, не люблячи її, причому слід забезпечити, щоб ноги обох осіб були чистими й гарно доглянутими.

Основи цієї церемонії з’єднання ніг у цьому каліпсо:

Ми торкаємось п’ят один одного, так,

Бо ми варті того, це любові є знак.

Один одного будемо так ніжно кохати,

Як нас любить Земля, наша лагідна мати.

73 Чорна смерть

Повернувшись до своєї кімнати, я знайшов там Філіпа Касла — майстра мозаїки, історика, укладача власного покажчика, писанта і власника готелю. Він вставляв на місце рулон туалетного паперу у вбиральні.

— Дякую, — сказав я.

— Нема за що.

— Яка гостинність! Де ще знайдеш власника готелю, котрий особисто піклується про добробут пожильців?

— Де ще знайдеш готель з одним-єдиним гостем?

— Зовсім недавно ви мали трьох.

— Були колись добрі часи.

— Може, я лізу не в свою справу, але, чесно кажучи, мені важко зрозуміти, що цікавого може знайти особа з вашими інтересами й талантом у готельному бізнесі?

Він похнюпився.

— Здається, я поводився з гостями не так добре, як треба, еге ж?

— У мене є знайомі в Корнелльській готельній школі, так ось вони б, напевне, поводились із подружжям Кросбі дещо інакше.

Касл сумно похитав головою.

— Так, так, розумію. — Він сплеснув руками. — Дідько його знає, для чого я побудував цей готель, мабуть, хотів чимось заповнити життя. Чимось займатись, не відчувати самотності. — Він струснув головою. — Мав такий вибір: стати відлюдником або відкрити готель — без проміжних варіантів.

— Я чув, ви зростали при лікарні вашого батька?

— Так. Ми з Моною обоє росли там.

— Чому ж ви не захотіли розпорядитись своїм життям так, як ваш батько?

Касл-молодший, ледь усміхнувшись, уникнув прямої відповіді.

— Батько — дивна людина. Думаю, він вам сподобається.

— Сподіваюсь, що так. На світі мало настільки безкорисливих людей, як він.

— Одного разу, — сказав Касл, — коли мені було десь років п’ятнадцять, на грецькому судні, що йшло з Гонконґу до Гавани з вантажем плетених меблів, збунтувалась команда. Це було неподалік від нас. Бунтівники захопили корабель, але не знали, як ним керувати, і налетіли на скелі поблизу резиденції «Папи» Монсано. Потонули всі, окрім щурів. Щури та плетені меблі дістались берега.

Він замовк, але я не був певний, що це кінець історії, і спитав:

— Що ж потім?

— Потім одні люди одержали безкоштовні меблі, а другі — бубонну чуму. У батьковій лікарні померло тисяча чотириста хворих за десять днів. Бачили ви коли-небудь, як помирають від бубонної чуми?

— Не мав такого нещастя.

— Лімфатичні вузли в паху та під пахвами розпухають до розміру грейпфрута.

— Розумію.

— Після смерті тіло чорніє. У випадку Сан-Лоренцо на чорній шкірі це не помітно. Коли епідемія була в розпалі, «Дім надії та милосердя в джунглях» виглядав немов Освенцім чи Бухенвальд. Гора тіл була такою великою, що в ній зав’яз бульдозер, який мав зіштовхнути їх у братську могилу. Батько багато днів працював без сну, працював і втрачав життя за життям.

Жахливу розповідь Касла перервав дзвінок телефону.

— Господи, — сказав Касл, — я навіть не знав, що телефон уже підключили.

Я взяв слухавку.

— Алло?

Мене потурбував генерал-майор Франклін Гоніккер. Він ледве дихав і здавався смертельно наляканим.

— Слухайте! Ви мусите приїхати до мене прямо зараз. Нам треба поговорити! Це буде дуже важливо для вас!

— Ви можете пояснити, що сталося?

— Не по телефону, не по телефону. Приїжджайте до мене. Прямо зараз! Прошу!

— Гаразд.

— Я не жартую. Це дуже важливо для вас. Найважливіша річ у вашому житті!

Він поклав слухавку.

— Що там таке? — спитав Касл.

— Не маю уявлення. Френк Гоніккер бажає бачити мене прямо зараз.

— Не поспішайте. Відпочиньте. Френк — ідіот.

— Він сказав, це дуже важливо.

— Звідки йому знати, що важливо, а що ні? Я міг би вирізати кращого чоловічка, ніж він, навіть із банана.

— Ну що ж, тоді закінчуйте оповідати вашу історію.

— На чому я зупинився?

— Бубонна чума. Бульдозер серед трупів.

— Ага… Отже, однієї безсонної ночі я допомагав батькові працювати. Ми могли лише ходити від ліжка до ліжка та шукати, чи є хтось живий. Але знаходили тільки мертвих.

— Батько раптом почав реготати, — вів далі Касл. — Не міг зупинитися. Ми вийшли на двір з ліхтариками. Він усе ще сміявся. Він водив променем ліхтарика по купах мертвих тіл, складених просто неба. Потім поклав руку мені на голову, і знаєте, що сказав цей дивовижний чоловік? — спитав Касл.

— Звідки ж мені знати?

— «Синку, — сказав мені батько, — одного дня все це стане твоїм».

74 Колиска для кішки

Я поїхав до Френка на єдиному в Сан-Лоренцо таксі.

Ми поминули місця огидних злиднів. Ми піднялись по схилу гори Мак-Кейб. Повітря стало прохолоднішим. Здіймався туман.