Читаем Колиска для кішки полностью

Колиска для кішки

Подружжя Кросбі й мене доставило до готелю «Каса Мона» єдине в Сан-Лоренцо таксі, подібний до катафалка «Крайслер» 1939 року випуску з відкидними сидіннями. На боці машини був напис: «Транспортна агенція Касл». Власником її був Філіп Касл, хазяїн «Каса Мона», син абсолютно безкорисливого чоловіка, у якого я мав узяти інтерв’ю.

І обоє Кросбі, і я були пригнічені. Нас тривожили запитання, на які треба було відразу знайти відповіді. Кросбі хотіли з’ясувати, хто такий Боконон. Їх обурювала навіть думка про те, що хтось насмілився протистояти «Папі» Монсано.

А мені, хтозна чому, кортіло вияснити, що це за «сто мучеників за демократію».

Першими одержали свою відповідь Кросбі. Вони не розуміли місцевого діалекту, тому я мусив їм перекладати. Кросбі запитав у нашого водія: «Хто такий, у чорта, цей писант Боконон?» Водій сказав: «Душше покан чаравік». Я переклав: «Дуже поганий чоловік».

— Комуніст? — спитав Кросбі, почувши мій переклад.

— Так, так!

— Він має послідовників?

— Що, пане?

— Хтось уважає його вчення правильним?

— Ні, ні, пане, — побожно сказав водій. — Ніхто не такий божевільний.

— Тоді чому ж його не спіймали? — допитувався Кросбі.

— Такий чоловік, — сказав водій. — Важко знайти. Дуже хитрий.

— Отже, хтось мусить його переховувати й годувати, бо інакше його вже давно спіймали б!

— Ніхто не ховать, ніхто не годувать. Усі розумні, не роблять цього.

— Ти впевнений?

— Авжеж, — сказав водій. — Будь-хто годує того божевільного старого, будь-хто дає йому притулок — вони попадуть на гак. Ніхто не хоче гак.

Останнє слово він промовляв так: гу-у-о-у-кх.

68 Си-то мучо-нико-ов

Я спитав водія, хто такі «сто мучеників за демократію». Бульвар, яким ми їхали, був названий на їхню честь.

Водій сказав, що Сан-Лоренцо оголосив війну Німеччині та Японії через годину після нападу на Перл-Харбор.

По всьому Сан-Лоренцо зібрали сотню чоловіків, щоб битися на боці демократії. Цю сотню посадили на корабель, який вирушив до Сполучених Штатів, де їх мали озброїти й навчити.

Німецька субмарина потопила корабель, щойно він вийшов з гавані Болівара.

— Осе, сур, — сказав він на діалекті, — бури си-то мучо-нико-ов са замоо-крац-ую.

У такий спосіб він повідомив мені: «Оце, сер, і були сто мучеників за демократію».

69 Велика мозаїка

Виявилось, що подружжя Кросбі та я — перші постояльці нового готелю. Ми мали зробити перші записи в реєстраційній книзі «Каса Мона». Це викликало дивні почуття.

Кросбі підійшли до стійки першими, але суцільно чисті сторінки реєстраційної книги так вразили Г. Лов Кросбі, що він не зміг примусити себе писати. Йому треба було морально підготуватись.

— Записуйтесь ви, — сказав він мені. Але для того щоб я не здогадався, що він такий забобонний, фабрикант заявив, що хоче сфотографувати чоловіка, котрий робив величезну мозаїку на свіжо оштукатуреній стіні вестибюля.

Це був портрет Мони Еймонс Монсано в двадцять футів заввишки. Майстер, що працював над ним, був молодий і м’язистий. Він сидів на верхній перекладині драбини, одягнений тільки в білі полотняні штани.

Цей чоловік був білий.

Майстер викладав із золотого дроту тоненькі волосинки на потилиці Мони над лебединою шийкою.

Кросбі пішов його фотографувати; повернувшись, доповів, що той тип — найбільший писант з усіх бачених ним. Кажучи це, Кросбі набув кольору томатного соку. «Дідько зна що: ви йому слово, а він усе виверне навиворіт!»

Тоді я підійшов до майстра, кілька хвилин спостерігав за ним, а потім сказав:

— Я вам заздрю.

— Нарешті, — зітхнув він. — Я знав, що слід тільки почекати досить довго, щоб хтось прийшов і позаздрив мені. Я вмовляв себе бути терплячим — рано чи пізно якийсь заздрісник обов’язково з’явиться.

— Ви американець?

— Маю таке щастя. — Молодик займався своїм ділом, не відриваючись — подивитись, з ким він розмовляє, йому було ніколи. — Ви теж бажаєте сфотографувати мене?

— А що, не можна?

— Я мислю, отже, я існую, а значить, мене можна фотографувати.

— На жаль, я не взяв з собою камери.

— То йдіть по неї, бога ради! Бо ви ж не з тих людей, хто довіряє своїй пам’яті, чи не так?

— Не думаю, що скоро забуду обличчя, над яким ви працюєте.

— Ви все забудете, коли помрете, і я також. Я маю намір усе забути, помираючи, чого й вам бажаю.

— Мона позувала для вас, чи ви скористались фотографією, чи ще як?

— Я працюю ще як.

— Що?

— Я працюю ще як. — Він постукав себе по скроні. — Усе тут, у цьому казанку, що викликає заздрість.

— Ви з нею знайомі?

— Маю таке щастя.